12. Імітація, чарування та розчарування й вершник.

— Закріпимо нашу традицію ходіння селом? — підморгнула Віка, сміючись, Василю, коли вони майже вийшли з двору. — В один бік будемо йти за ручки тримаючись, а вертаючись — ти мене... кхм... — навмисно не договорила.

— Не хочу, — беззаперечно відповів наречений. І здивував двічі поспіль: — Не хочу тебе вирубати.

Тисячу різних думок пролетіло тієї ж хвилини у чорнявій дівочій голівці. Та поки вона не встигла жодної озвучити, Василь пояснив:

— Щоб я ніс назад тебе на руках і це стало нашою традицією — ти маєш втратити свідомість. Але цього разу сонце вже не палить і працювати ми не будемо, тож непритомність за причиною виснаження або через сонячний удар відпадає. До того ж ти підкріпилась перед дорогою і, навіть, подрімала, а це означає, що непритомності через голод або недосип теж не варто очікувати... І які варіанти лишаються? Вирубити тебе?!. Е, ні! Я дівчаток не б'ю, пробачай.

Віка розсміялася. Пізнавати свого фіктивного нареченого все ближче й ближче їй подобалось, адже він умів дивувати. І цього разу здивував гумором, що було для дівчини дуже важливо, бо смішний чоловік у її розумінні дорівнювало чоловіку спокусливому.

Тому, отримавши гарний настрій, Віка й сама забажала пожартувати трохи. А може й пофліртувати навіть! Щоб можливість даремно не втрачати. Тому мовила:

— Знаєш, є ще один метод, від якого я можу впасти у безпам'ятство. Але пристойні дівчатка таким займаються лише після весілля, тож... Так і бути — у такому випадку ми можемо не заходити так далеко, а непритомність я лише вдам. Ти не злишся, коли дівчина імітує? Бо я з тобою... імітувала б залюбки, — опустилися додолу пустотливі карі оченята.

— Омг... Це ти... — закашлявся Вася. — Про ще конкретно говориш?.. Ти що, в обід вдавала зомлівання? — розгублено запитав.

А Віка різко обірвала свій сміх. "Ну от чому завжди так? Тільки варто похвалити людину, як вона знову починає тупити..." — подумалось жартівниці: — "Ех, Вася, Вася, от наче ти й чудовий, класний мужик, але ж... Все-таки, щось ніби не вистачає... От щось не те... Не ідеальний, словом... Не міг віджартуватись у відповідь?!"

Однак свої думки Віка не перетворила у слова й тому сказала зовсім інше. Таке, чого й сама від себе не очікувала. Але що поробиш, як Вася її вибісив однією фразою?

— Який ти дволикий! Кажеш, що не хочеш мене вирубати, а сам своєю тупістю у нокаут ледь не відправив! — гучно заявила та й склала руки у замок на грудях і сердито закрокувала до хвіртки.

— Пробач... Я просто не дуже добре розумію натяки, — винувато пробубнів супутник набурмосеної Вікторії, спробувавши її наздогнати.

— А до чого тут натяки? Я ні на що не натякала, — заперечила дівчина.

— Але ж... А слова про імітування були не натяком на дещо... кх... з позначкою вісімнадцять плюс?

— Жартувати й натякати — це різні речі!.. А от твої натяки мене лякають! — відрубала та гримнула Віка, чим остаточно спантеличила Василя. Він заплутався й не знав, як поводити себе з нареченою. Навіть якщо вона й фіктивна. З одного боку вона сама й обійняти, й пожартувати дещо хтиво може, а з іншого, що не зроби або не скажи — а їй все не так...

Щоб вирішити цю складну дилему Васі й треба було відвести дівчину на ферму. Але... На разі він почав сумніватися, чи правильно це. Зрештою, він же не у кіно чи на каву її веде! Він, на хвилиночку, збирався їй відкрити свою цілу душу!

— Та ти мене теж лякаєш, — сказав, перебуваючи у задумі, Вася. І отримав за це раптом ляпаса. Словесного, на щастя.

— А це ще один натяк на те, що я страшна?! Слухай! Я у такому випадку нікуди з тобою не піду! — не зрозуміла тепер і брюнета юна красуня. І вже майже змінила напрямок свого руху, обернувшись на сто вісімдесят градусів...

Та Васю такий поворот не влаштовував. Він учора перед сном декілька годин і сьогодні весь день обмірковував цей похід на ферму й втратити шанс здійснити його не хотів. Тому він крикнув:

— Ні! Ти нікуди не підеш!.. — і осікся.

— О! То ти теж нікуди не хочеш зі мною йти? — запитально й глумливо підняла Віка одну брову вверх. — Як чудово. От і домовились.

— Ні! На ферму ми йдемо, а назад не вертаємось! — заявив чорнобривий.

— Тобто не вертаємось? — застряг у горлі Віки смішок. — Зовсім чи до ранку? Оце вже точно без мене! Ночувати на фермі я не збираюсь! — спробувала оминути Василя. Проте вона не думала, що брюнет її зупинить. Не словом. Діями.

— Ні, ні! Я сказав – ти нікуди не підеш!.. А радше підеш... зі мною... На ферму! — попрощався Василь зі своєю сором'язливістю та й підняв тендітне тіло своєї майбутньої дружини, підхопивши її за сідниці... Які випадково вщипнув...

— Що ти собі дозволяєш?! — запищала чорнявка.

— Щоб я так не робив — розмовляймо нормально, — повернув ґрунт під ноги дівчині Василь. І подивився пильно в її чорні очі, запитально: — І взагалі... Я тебе не завжди розумію...

— Це ти мене не завжди розумієш?! – ще раз спіймала подив чорноволоса панна та обурилась, відкривши рота та розширивши очі.

— Ем... Так... Ти то сама... обіймаєш мене, а то... А то вдаєш недоторкану з себе. А я ж, якби мовити, людина жива. Ще й... Якби це сказати... — почухав чоло кароокий чоловік.

Та Віка була вже не маленькою — все зрозуміла. І легкий гнів швидко випарувався з її єства.

— Так я ж і кажу. Я люблю імітувати, — засміялась грайливо юнка. Проте, щоби розмова не зайшла у досить, солодко-пікантний кут, вирішила додати гіркого перчика: — А от ти!.. Ти, як я думаю, невпевеність свою не імітуєш. Але розумієш... Дівчатка люблять упевнених у собі хлопчиків.

— Хлопчиків? Зрозуміло... А як щодо чоловіків? — пирхнув, дещо зверхньо глипнувши на свою наречену, чорнобривий.

І знову перед Вікою постав тяжкий вибір. У неї до Васі вкотре прокинулась клята симпатія. Проте знаття, що Вася десь затупить знову не давало ніжному почуттю, як бур'ян не дає квіточці, розквітнути на всю потужність.

— Аналогічно. Чоловік має бути впевненим, інколи може навіть самовпевненим. А ще ініціативним і відвертим. Тоді його неодмінно... похвалять, — дібрала Віка інше слово, замість "полюблять", яке так просилось на її язик.