9. Руки, Шерлок і косовиця.

Змусити чоловіка йти вулицею, взявши дівчину за руку — справа не з легких. Не кожному легіню даються такі тортури. А для когось це взагалі табу. Про це Віка Піндюріна знала не з чуток, адже свого колишнього хлопця на таку авантюру, скільки не намагалась вмовити, не змогла підштовхнути. Та передостанній день травня для дівчини став особливим. Їй було цікаво виявити, що відчувати чужу, велику долонь, коли ніхто не бачить, не так приємно та бентежно, як тоді, коли на тебе дивляться десятки сторонніх очей. У такому променаді була своя своєрідна тріумфальність. До того ж до цього примушувати Василя навіть не довелось — погодився мовчки.

Не зважаючи на те, що час невпинно наближався до обіду й гаряче сонце все ближче й ближче котилось до зеніту, однак смертельної спеки не спостерігалось. Це дозволяло селянам, як займатись активними справами надворі, так і спостерігати, а потім обговорювати між собою, як ці молодята Лебединські милі, аж занадто!

Дехто з односельців Василя не міг цю парочку не провести відверто очима. Дехто й поготів не уникав можливості привітатися та висловити свою думку, щодо того, яка вони чудова пара. І хоч Віка до такої кількості уваги не була готова, проте вподобала цей атракціон улесливих компліментів... От тільки її наречений не зовсім від цього був задоволеним і, якщо усміхався у відповідь землякам — то награно, а якщо говорив до своєї нареченої — то сумбурно.

Якоїсь миті Віку почала дратувати ця поведінка нареченого. Фіктивність фіктивністю, але ж можна було б хоча б спілкуватися нормально! "І взагалі, з чого такі зміни? Вранці мені здалося, що Васька нормальний чувак. Говорив виразно й щемно. Але що то було? Одноразова акція? Знову він затинається, знову якась несміливість, як вчора... Він що, як Фіона? Половина дня впевнений у собі чоловік, а решту доби тютя-матютя?" — думала Віка, йдучи до балки. Зрештою, не витримала.

— Вась, а з тобою все добре? Сонце в голову не напекло?

— Ні... Я ж у кепці, — відповів Василь відсторонено.

Панна зітхнула. Діалог не клеївся. А це означало, що можна починати говорити навіть нісенітниці, бо гірше не стане. Тому Віка пирснула зі сміху:

— Хоча б поцікавився, чи не напекло мені!

— А чого б тобі напекло? Ти ж у панамці, — відказав на це Вася.

— Це взагалі-то капелюшок, — засмутилась юнка, схопившись пальчиками за широкі поля головного убору. Розмова не те що не йшла — вона ще навіть не планувала своє зачаття!

Віка пирхнула собі під ніс і відвернулась від чоловіка. Вдала, що їй цікавіше роздивлятись двори та хати.

Аж тут, зненацька, брюнетка відчула, що чоловіча долоня, яка тримає її маленьку долоньку у своїй — неначе хоче розтиснути ці лещата. Але б з чого це? Василю набридло грати цей театр абсурду? Чи зачухався ніс? Чи щось інше? Від самої хати вони йшли, взявшись за руку й поки до місця призначення не дійдуть вистава має тривати...

Віка з цікавості глипнула на Василя. І відразу побачила, що він дивився уважно у глиб чийогось двору. Та так дивився, немов шукав там скарб.

Погляд Віки взяв траєкторію погляду Василя та теж втупився у двір. На перший погляд, такий, як і всі інші. Залізні ворота темно-зеленого кольору, що трішки вицвіли на сонці, маленький будинок з білої цегли, у дворі великий пес на ланцюгу, колодязь, білий сарай і ледь нахилений в один бік, що Пізанська вежа, голубник.

— Хто тут живе? — запитала Віка, направивши очі свої знову на Васю.

— Що? — не почув, або не захотів чути запитання той і нарешті відвів погляд від дворища.

— Питаю, чий це будинок? Твоєї колишньої? — не вщухала цікавість Вікторії.

Їй здалось, що так, як подивився у бік цієї хати Вася, дивляться закохані, які шукають очима коханих. Вона так теж колись робила... Коли їй було тринадцять їй подобався один хлопчик, старший на п'ять років за неї й котрий жив у її під'їзді. Тоді вона ніколи не втрачала можливості подивитись на його двері чи у вікна його квартири, коли проходила повз. І так було навіть тоді, коли хлопчина переїхав до іншого міста...

Та Василь на ці дівочі здогадки лиш посміхнувся.

— Шерлок, охолонь.

Віка насупилась. Стиснула руку фіктивного нареченого дужче — скільки сил вистачило.

— Мені просто цікаво. Чи тобі важко розповісти? Я ж, як-не-як, твоя наречена і маю знати... кого потім букетом, який кидатиму, вбити... Це ж вона тебе кинула? Так?

— Віко... У нас попереду ще купа роботи. Не витрачаймо сил на... На казна-що, — вперся рогами брюнет.

Одначе Василь не знав, що такою відмовою розбудив чортицю. Коли у Віки Піндюріної пробуджувалась вона — допитливість, її було вже не зупинити. Щоб їй цього не коштувало, але Віка мала досягти тоді своєї мети й задовольнити свою зацікавлену натуру.

Так сталося і зараз. У дівочій голові щось клацнуло — і все. Рятуйся, хто може!

— Ти косити будеш не язиком, а косою, яку несеш на плечі. До речі, будь обережніше з нею. Ти коли повертаєшся в бік — мені аж страшно стає. Не зачепи мене... Так от. Ти косити будеш не язиком, тож нині ним поворушити можна. То хто вона? Твоє невзаємне кохання?

Вася глипнув на допитливе гавеня. Чмихнув і відвів від неї погляд... Мовчки...

— Я що, вгадала? Ти кохав її, а вона обрала іншого? Чи й поготів тебе відшила? Розкажеш? Це і є справжня причина, за якою так потрібне це весілля?