8. Нічна сорочка, ферма та сіно.

Миттєво скочивши з ліжка, Віка поспіхом накинула на плечі першу річ, що трапилась під руку. Оскільки свою валізу вона вчора не розпакувала, а лиш вийняла звідти нічну сорочку та ще декілька одежин, то тепер поплатилась за це, бо на дівочі плечі лягла довга спідниця, а не легкий шалик...

Та не було часу думати про моду. Вереск стояв у вухах такий, що серце від нього стискалось до розмірів комашки, а вуха закладало.

Віка раніше ще ніколи не чула подібного писку. Та через те, що він був таким пронизливим і на дуже високих нотах, дівчина подумала першочергово, що то матір її кричить... І в її голові це було логічно. Їх же відправили ночувати у будиночок діда з Василя і баби Параскеви, а тільки сліпий не бачив, як старий чоловік чомусь хотів розцілувати Єву. От Віка й думала, що то її мати й верещить, бо відбивається від старця...

Втім... Аби тільки не навпаки!

Але, на диво, у світлій хаті панночка нікого не знайшла. Так і з'ясувалось, що нестерпний звук ішов ізнадвору. І, за класикою жанру, попри те, що писк лякав, щоб знайти його джерело, Віка наважилась висунути надвір свого носа.

Та краще б вона цього не робила!.. Юнка заклякла на місці, а в очах розрослася, наче бур'ян після рясного дощу, паніка. Руки затремтіли.

У центрі двору четвірка якихось чоловіків, на чолі з батьком її нареченого, тримали за мотузки велику свиню, яка верещала та намагалася вирватися з полону. Віка одразу збагнула, що чоловіки хочуть вбити тварину... І тому від такої думки ноги її підкосились, а серце заболіло...

Та ще секунда нелюдського крику і брюнетка вже рушила з місця з твердим наміром зупинити це божевілля. Вона не терпіла знущань з тварин, бо любила їх. Не було різниці, чи то папуга, чи кошеня, чи свиня. Підлітком Віка навіть брала участь в антихутряному протесті, для чого прийшла на акцію на одну з головних площ Запоріжжя зі своєю морською свинкою Моллі.

Одначе раптово дівчину перехопили...

— Ти що тут робиш? — замість "доброго ранку" запитав Василь, перегородивши дорогу Вікторії.

— Хочу, щоб все це припинились. Ніхто не має права так шкодити тваринам! — зробила юнка спробу обійти велета. Та де там!

— Ходімо у будинок. А це все скоро припиниться й без тебе, — доторкнувся чоловік до плечей дівчини й силоміць змінив її траєкторію руху. А для того, щоб вона його точно послухала, додав: — А це у місті зараз мода така, носити спідниці замість жакетів поверх нічної сорочки?

Лиш тепер Віка згадала, що вона й справді має вельми екстравагантний вигляд, в якому перед дорослими чоловіками, навіть сільськими, з'являтися не гарно. Тому, подумки попрохавши пробачення у свині, яку збирались різати, брюнетка прожогом заскочила назад у будинок.

Василь слідом за нею не пішов. Йому було достатньо й того, що дівчинка не завадила процесу та не зганьбилась перед старшими, що могло статися, якби її хтось помітив. Та на щастя, її помітив лише він — всі решта були зайняті, у чому Лебединський пересвідчився, озирнувшись.

Тоді він з полегшенням видихнув і пішов годувати пса, якого зачинили у просторому вольєрі. Відтак червоні щоки Василя, після випадкової його зустрічі з нареченою, встиг побачити тільки він — великий і білошерстий алабай. Годуючи пса, Василь думав, яку ж сукню обрала Вікторія для їх весілля? І сподівався, що вона не буде схожа на оцю коротеньку бавовняну сорочку, в якій Віка вийшла надвір, інакше весільні світлини всі будуть невдалі. А хіба ж ні? Якщо наречена буде сяяти юністю й вродою, а поруч з нею буде червоний, що той варений рак, гідно вихований Василь, очі якого постійно будуть заплющеними?

Та все ж Вася не зміг дати Вікі спокій. Та не через своє несподіване збудження — ні! Через свою вроджену емпатичність і побачену небайдужість дівчини до долі свійської скотини.

Та тепер хапатися за серце настала черга Василя.

Зайшовши до хати, брюнет знайшов панянку у дальній спальні, яку часто виділяли для гостей, але там вона, забившись із ногами у куток на ліжку, плакала. Одна радість — вже одягнута.

— Що трапилось? — сів за мить на край ліжка Василь, щоб бути ближче до дівчини. Але не став її торкатись, хоч і хотів обійняти, щоб заспокоїти.

— Свинку шкода, — витерла сльози свої Віка. — Її вже... Її вже немає? — спитала, зарюмсавши ще.

Василь похилив голову. Він не знав, що сказати. Тому так і сидів, слухаючи тихенькі схлипи, поки у самого на душі стояла імла туги.

Коли ж чорноволоса перегодом припинила лити сльози, то сама першою подала голос:

— Вона так кричала... Бідолашна... А ти теж у цьому... всьому брав участь?

— Ні... У мене були інші справи по господарству, — відповів кароокий і замовкнув.

— Це все так жорстоко... Люди такі бездушні. За що мені подобається юдаїзм, так це за те, що тварин, якщо і вбивають, то роблять це згідно з ритуалом, що зветься шехіт — максимально швидко та гуманно... Хоча будь-яке вбивство вже не є гуманністю, — через хвилину, зітерши із щік залишки сліз, озвалась Віка. 

— Але без цього інколи ніяк. Особливо, якщо це ситуація "або ти, або тебе". Якщо хочеться жити, то... — відказав їй на це Василь, але різко зупинив свою промову.

Віка легенько прикусила собі язика. Вона тільки-но усвідомила, кому і що сказала.