7. Оаза розкоші, обійми й наливка.

Тихий ранок наступного дня настиг Віку у чужій хаті. Розплющивши очі, дівчина на виданні не одразу зрозуміла, де вона знаходиться. Лиш напруживши пам'ять, відтворила спомини та усвідомила, що це будинок двох пенсіонерів, в який її з мамою тимчасово поселили.

Невільно почала згадувати, події дня, що минув... Дня божевільного. Наче не з її життя...

Вранці їй зателефонував з незнайомого номера чоловік, котрий назвався Василем і запитав, чи вільна подобова квартира. Вони домовились про короткострокову оренду й Віка, радіючи, що сьогодні продуктивний день, погодилась на пропозицію своєї мами наростити вії, коли привезла їй обід, бо до тієї не прийшла клієнтка.

І почалось... Пропозиція одружитись у "Дії" від Василя. Згодом дивне знайомство з ним. Домовленість про фіктивний шлюб. Вибір весільної сукні та пеньюара... А потім і реальна пропозиція руки та серця... Далі манікюр, педикюр. І навіть лазерна епіляція усіх можливих зон тіла, на якій наполягла її мама, бо без цього наречену ж не пустять на власне весілля, ага!.. І, зрештою, мандрівка у село...

На Дніпропетровщині, хоч це й сусідня область, Віка не бувала. Хіба що проїздом бачила вокзал Дніпра. А в жодне село її нога тим паче ніколи не ступала. Тому місцевість, в яку її з матір'ю завіз Василь, здавалась дівчині Диким Заходом. Всюди якісь поля, різнотрав'я, жодної багатоповерхівки. У порівнянні з містом там було значно тихіше й дихалось наче інакше, проте містянка не зважала на ці деталі, бо її з головою накрили страхи, спричинені стереотипами щодо сільського життя. "І що я роблю? Спокусилась одна Карпатами... А раптом я тепер до тих Карпат і душової кабінки з унітазом не побачу?" — думала дівчинка, розмістившись між піксельних баулів, з якими довелося ділити заднє пасажирське місце.

Та назад дороги не було... Точніше була, ґрунтова, між полями, проте Віка подумала, що Василь ймовірно не схоче везти її назад у місто, а вона сама не була безмозкою, щоб тікати звідси ніжками. До того ж її матір не збиралась вертатись назад. За радісним виразом обличчя Єви можна було зрозуміти, що її все влаштовувало... Особливо коли до трійці приєднався той самий друг Василя — Юрко, який з Євою миттєво знайшов спільну мову. Тому дев'ятнадцятирічна брюнетка просто зціпила зуби та й довірилась долі. Заради Карпат можна й потерпіти.

І перший час доля Піндюріній усміхалась. Ще й як! Прям, як Вася, своєю широченною, білозубою усмішкою, яка автоматично ввімкнулася в нього, щойно побачив він своє село. Попри її страхи, садиба Лебединських виявилась оазою розкоші серед сільських будівель. Кам'яний і високий паркан, асфальтоване подвір'я, гойдалка, й навіть альтанка, гарний садок біля хати та квіточки! І в хаті всі умови для комфортного життя, новий ремонт у кожній кімнаті, великий плазмовий телевізор у вітальні, а головне сучасна ванна кімната з душем, унітазом і, навіть, біде! Окрім того, двоповерховий кам'яний будинок розташовувався у мальовничому куточку — на узвишші, звідки надзвичайно приємно споглядати захід сонця. Одним словом, хороми.

Та й родина Василя теж порадувала юнку, бо прийняла гостей з почестями та обіймами.

Як тільки Василь під'їхав до подвір'я та посигналив, звідти, немов за помахом чарівної палички, вискочило двоє підлітків, які прочинили миттєво ворота. Цих двох, схожих один на одного, як дві краплі води, швейцарів — Сашка та Мишка, які виявилися молодшими братами Василя, Віка запам'ятала краще від усіх. Хоча так і не зрозуміла, хто з них Сашко, а хто Мишко.

А всіх інших осіб численного сімейства юна дівчина навіть за іменами не запам'ятала... А запам'ятовувати було кого, бо вже у дворі Василеве авто обступила ціла юрба охочих задушити вояку!.. Бо скучили за ним усі. Віку з Євою вразило, з яким трепетом, а дехто й зі сльозами, кинулись селяни на шию Василя. Першою була досить елегантна жіночка з каре. За її окриками: "Мій хороший, мій маленький", містянки відразу зрозуміли, що то мати Василя.

Натомість до Віки з Євою першим підступив поважний чоловік. Панянки здогадались, що то батько Васі, адже він так само широко всміхався, як і Вася.

– То он яка наречена у нашого Василька! Ловка, ловка! І гарненька! А я Тарас Васильович. Тато, — звернувся той спершу до Єви, приготувавши руки для щирих обіймів.

— Приємно. А я Єва... Але наречена вона, — пирскнула зі сміху блондинка.

— Радий знайомству, невісточко! А я Тарас Васильович. Тато, — не розгубився сивуватий чоловік і з обіймами переметнувся до Вікторії.

Другою була його дружина.

— Доню, раді вітати! Яка ти красуня! А я Ольга Миколаївна — мати твого жениха!

— Приємно, Олю Миколаївно. А я Єва. Дякую за комплімент, але наречена вашого сина — це он та красуня, — привіталась одна матір з іншою та вказала на зашарілу Віку.

— Яка ти юна, доню!.. От тільки худенька. Та нічого, відкормимо, — оцінила свекруха невісточку та обійняла її усіма своїми вісімдесяти сімома кілограмами.

А потім під носа молодій дівиці свекруха сунула якийсь келих і канапки. Віку й до цього вже мучила спрага, а тут її ще й спантеличили. Відтак вона рефлекторно приклала той келих до вуст, осушила його, а потім вхопила канапку на шпажці. Та не встигла Віка збагнути, що вона проковтнула, як слідом, націлувавшись з Василем, до панянок наблизилась сива жінка з тростиною.

— Дай і тебе, дівчинко, бабуся Параскева обійме. Раді вітати в сім'ї. Корову вмієш доїти? — чомусь теж першою понесло літню пані до Єви.