4. Мама, студентка та коровай.

Що роблять люди у будь-яких незрозумілих ситуаціях? Правильно! Хтось лягає спати, хтось заварює чай... А хтось телефонує мамі.

Так після дивної розмови з "мужиком на добу" своїй мамі зателефонувала Віка. В її ніжні дев'ятнадцять років кожна новизна викликає бурхливі емоції, тож є потреба поділитись цим з кимось близьким. А хто, як не мама може зрозуміти та підтримати якнайкраще? Особливо, якщо тема стосується чоловіків.

Проте, скільки б дитині не було років, а мама завжди залишається для неї тією людиною, яка вірить у своє дитя більше всіх. І для мами дитини завжди залишається маленькою. Навіть, якщо дитині тридцять п'ять. Навіть, якщо дитина — це суворий, темночубий, міцний духом і тілом військовослужбовець, який перебачив чимало всіляких колотнеч і побував у самому Пеклі, під "градами", танками й газовими атаками... Тому, коли аж п'ята спроба додзвонитися до дівчини, в якої збирався орендувати житло на добу, завершилася невдачею, Василь і зателефонував своїй ненці, щоб запитати:

— Мамо, і що мені робити? Як тепер бути?

— Мій соколику... Як це "що"? Додому їхати! Вдома легше стане, — відгукнувся вояці у телефоні лагідний материн голос, після того, як той розповів довгу, місцями сплутану розповідь про правду щодо його коханої та про дивну дівчину, котра прийняла пропозицію у додатку.

— Але ж... Та мені ж... — не знаходилось слів у Василя.

— Що таке? Переймаєшся, бо відпустку дали, щоб одружився, але тепер нареченої не маєш? Теж мені проблема! Хіба важко знайти наречену?

— Так Віта...

— Та що тобі та Віта? На ній світ клином не зійшовся. Не вона, так інша Вікторія буде!

— Та як же..? Хіба ж... — не міг досі прийти до тями після пережитого чоловік.

— Синочку, та що таке? Що не зрозуміло? Сама доля тобі іншу Вікторію знайшла! Іншу вже й шукати не треба. Ти цій дівчині, яка квартири здає подобово, пропозицію зробив? Зробив. Вона прийняла? Прийняла. Так у чому проблема?.. А розлучитися можна завжди встигнути... Якщо що, — знайшла вихід із ситуації метикувата ненька.

— Пропонуєш одружитися з цією дівчиною заради відпустки?.. А якщо вона не погодиться? — замислився, але й завагався Василь.

— Одного разу погодилась і ще раз погодиться! — сказала, мов одрізала жінка. — Синку, отже так, нічого не знаю, але чекаю на тебе вдома з Вікторією з Запоріжжя! Свині вже зарізані, кури обпатрані, брезент біля городу накритий, коровай печуть, односельці гроші у конвертах готують! Весілля має відбутися, щоб то не було! Синочку, Васильчик, що ж потім люди скажуть про нас, якщо скасуємо весілля? Ти хочеш, щоб про нас, щоб про тебе пліткували потім весь рік чи й поготів усе життя? Не дай нікому знеславити честь прізвища Лебединських! Хапай оцю Вікторію та додому! Мама чекає! І не смій думати про повернення на фронт! Принаймні не в ці десять днів... А то я тебе знаю. Ти в мене чесний, відповідальний хлопчик. Тож, цілую, обіймаю та люблю тебе синулічок! Я в тебе вірю! Благослови тебе Господи! Матір Божа допоможи! Дій!

Довга материна промова лягла на синові плечі важким тягарем. Василь відчув, наче його руки вже туго зв'язані мотузкою обов'язку. Ситуація безвихідна й шлях тільки один... Але совість його була неспокійна.

— Мамо, однак не гарно якось все виходить. Брехати всім... Робити несправжнє весілля... Не можу я так!

— А ти зможи! Синку, брехня заради відпустки — це не брехня, а благородна справа! Ну хіба ж я б тобі казала щось, що б могло нашкодити тобі? Мама поганого не порадить!.. Все село очікує на тебе й твою наречену. Мусиш приїхати та її привезти! І тільки спробуй приїхати сам чи взагалі не приїхати! Я тоді сама приїду за тобою, де б ти не був! Ти мене зрозумів?

— Так... — зрештою здався найстарший син родини Лебединських і завершив телефону розмову.

А трохи подумавши, проаналізувавши все, Василю довелося зробити висновок, що матір таки дійсно слушну пораду дала. Василь ось уже сім місяців не був у відпустці, якщо не рахувати лікарняний, і навряд чи найближчі пів року він його матиме. Тож, гріх не скористатись можливістю — все одно додому хочеться. Але якщо вже їхати у цю відпустку, то треба точно одружитися, щоб потім сміливо дивитися в очі командиру, мовляв: "Бачите, який я надійний солдат? Сказав, що поїхав одружуватись — і одружився."

Та й у селі з'явитись сам Василь не зможе. Про нього й так пускали колись чутки. Казали, що не ожениться він взагалі ніколи. Тож так, — мала і тут матір рацію. Без Віки із Запоріжжя, про яку знає вже все село, додому йому закрита дорога, бо скажуть люди, що Василь брехло, бо батькові з матір'ю, які хизувались розмахом майбутнього весілля, перемиють язикаті люди усі кістки...

Зітхнувши, Василь так і вирішив свою долю. Завів двигун авто та поїхав за адресою квартири, яку мав орендувати, сподіваючись, що у заздалегідь обумовлений час чекатиме його там нова знайома Вікторія — та, що потенційна наречена.

От тільки довго чоловік не наважувався потім вийти з автомобіля, все кидаючи зацікавлені погляди на усіх, хто заходив до потрібного йому під'їзду. Все думав, чи бува, не ця пані, у строкатій сукні та окулярах, чи ця жарка дівчина у шортиках і відвертому топі і є тією самою Вікторією, якій він мав необережність зробити пропозицію?

Цікавість, відчай, тривожна невідомість — все сплелося в чоловічій душі в оберемок з шипами, які його кололи, які не давали йому змоги видихнути та вдихнути на повні груди повітря...