3. Орел, навіжена незнайомка та Асус, той, що, як Ісус.

Ось і мить істини. Мить, на яку Василько чекав все життя, але на яку ніколи не наважувався, бо по природі своїй був з дівчатами завжди сором'язливим.

З букетом м'ясистих, як запевнила його продавчиня, але на вигляд, кістлявих раків, вигулькнув Василь зі своєї "Ниви" майже під під'їздом коханої. Вдихнув красень носом повітря якомога більше, роздуваючи свої легені на максимальний об'єм, щоб відчути востаннє звичний запах життя парубоцького... І пішов... дихати ароматами зашарпаного під'їзду.

Аж гульк... Не дійшов. Почув сміх... Добре знайомий сміх...

Вітуся його дорога, мила серцю дівчина!

...Обіймається з якимось чоловіком. Теж піксельним, як і він!

Тісно тулиться до нього і лицем, і талією...

Василь важко задихав, але робити передчасні висновки не став. На ватяних ногах спокійно підійшов до парочки, що стояла неподалік під'їзду, сховавшись за ряд автівок. Ватяним язиком сказав:

— Вітусь!.. З днем народження... Це тобі, — вручив дівчині з волоссям, кольору не зовсім достиглої вишні, величезний раково-ковбасно-пивний букет, просвердлюючи її очима.

— Вася? — миттєво звернула увагу на голос, здивована, але не розгублена Віта. — Дякую. А що ти тут робиш? — запитала, з захватом роздивляючись їстівний букет.

— Вітка, це хто? — подав одразу після цього грубий і хриплий голос піксельний незнайомець, ніс якого був схожим на орла. — З яким днем народження він тебе вітає? У тебе ж день народження у грудні, а зараз травень.

— Яне, не заводься. Подумаєш! Яка різниця травень або грудень? Число то одне, — відрізала тому, з ким ще хвилину тому обіймалася, кохана дівчина Василя, безтурботно засміявшись.

— Хто це такий? Твій брат? — раптом грізно запитав Василь у веселої дівчини, згадавши її розповіді про брата... Котрий зник безвісти... Певно сталося диво й він об'явився.

Та замість тисячі здогадок Василя від піксельного з орлиним носом пролунало впевнене й зухвале:

— Я її чоловік.

Василь уважним поглядом спершу спопелив піксельного орла. Потім перевів погляд на задоволену букетом Віту. Потім знову на орла, а потім знову на Віту. На орла. На Віту... Й так разів вісім, поки ті двоє дивились на нього впритул, як на неадекватного.

Василь і справді відчув себе неадекватним, коли невдовзі той, хто назвав себе чоловіком Віти, гучно розсміявся. А насміявшись, промовив:

— Та розслабся, братику! Не чоловік я їй... Принаймні, не офіційно... Ми так — мешкаємо разом, коли я приїжджаю у відпустку. Решту часу вона ж у моїй квартирі господарює... Я знаю, що коли мене немає, вона зустрічається з іншими чоловіками. Я їй це дозволяє. Аби тільки не у нашому ліжку. Я теж, поки ми на відстані, з іншими дівчатами гуляю. Такі у нас вільні стосунки.

— Віто? Про що він говорить? Скажи, що це все брехня. Ми ж... Я ж... Ти ж... — ще сподіваючись, що піксельний орел вар'ят і все це виявиться жартом, звернувся, затинаючись, Василь до Вікторії.

Але замість тисячі спростувань дівчина в одну мілісекунду розбила Василеве серце своїм сміхом.

— А ти думав у нас кохання? Ну, пробач. Не хотіла тебе травмувати. Ти ж і так травмований... Але сам винен! Сам мені, і гроші скидав, і компліментами засипав. А я хіба дурна такого жеребчика профукати?.. Та як мій потяг пішов, то вже їдь. Відпускаю. Але знай, що не приїхав би ти без попередження, то все у нас було б, як... Як було!

Василь після цих слів пошкодував, що залишився живим до цієї миті... Краще б його було вбити тоді, в окопі, щоб він і не дізнався про свою сліпоту...

— А як же... А пропозиція? — ледь вдалося промовити чорнявому Васі, що почував себе, як ніколи розбитим, як ніхто покаліченим.

— Яка пропозиція? — чи то не зрозуміла його кволого запитання Віта, чи то вдала, що не почула.

— У "Дії"... Я надіслав... тобі... Ти погодилась... Навіщо?.. — запнувся Василь, поки в його голові відбувалася буря.

— Васька, ти цей, здається, не виспався. Ніякої ти мені пропозиції не надсилав, на яку б я погодилась! Наснилось тобі щось напевно... Ну все, нам час. Бувай, Василь! Щасти тобі. Якщо зможеш мене пробачити — заїжджай! Ян ось поїде скоро, тож я буду знову вільна для любові, — розсміялась прямо в обличчя брюнета Вікторія, а орел у пікселі підхопив її сміх.

Василь провів дивну парочку, яка віддалилась від нього, обіймаючись, поглядом, стиснувши з силою кулаки. Його тілом прокотилася вельми неординарна імпульсивна й темна шокова хвиля. Враження — неначе морально контузило. От тільки полопалися не барабанні перетинки, а струни його високочутливої душі. І стався не струс мозку, а перевернулось з ніг на голову все життя Василеве...

Не розумів чоловік таких стосунків. І не розумів, як втрапив у такий багатогранник любові? А головне не міг він збагнути ніяк, що робити з кільцем в оксамитовому футлярчику, що мирно собі розмістилась у кишені піксельних штанів. І з рапортом. І весіллям... І з "Дією"!

Хтозна, скільки він стояв нерухомо, тяжко дихаючи та дивлячись в одну точку на панельному будинку. Аж раптом — однієї миті ожив! Схопив телефон до рук.

У додатку чітко написано, що пропозицію одружитись прийнято...

Як же тоді? Хто...