Кохання По-Харківськи

Сірий і похмурий вечір обіймав Харків, ніби передчуваючи щось недобре. Дощ великими краплями лягав на лобове скло чорного "Мерседеса" двотисячних, залишаючи розмиті сліди, що мерехтіли у світлі вуличних ліхтарів. Максим повертався з роботи — підшипникового заводу, де він, тридцятитрирічний холостяк, проводив більшу частину свого життя. Жив він у районі ХТЗ, на вулиці Миру, будинок 23, у тісній однокімнатці, де самотність була його єдиним сусідом.
По дорозі додому він заїхав до "Сільпо", прихопивши пляшку дешевого десертного вина за 146 гривень і плитку молочного шоколаду з горішками — маленькі радощі після сірого дня. Виїхавши на дорогу, він раптом помітив дівчину, що стояла під дощем. Її біле коротке плаття, мокре наскрізь, облягало тіло, а темне волосся злиплося на плечах, ніби нитки чорного шовку. Вона стояла нерухомо, наче не відчувала холоду, хоча дощ періщив нещадно.
Максим, із притаманною йому простодушною добротою робочого класу, загальмував і відчинив пасажирські двері.
— Застрибуй, пташко, не мерзни! Відвезу, куди побажаєш, — запропонував він із теплою усмішкою, намагаючись розрядити напругу.
Дівчина глянула на нього, її очі — темні, майже бездонні — здавалися неприродно спокійними.
— Я вас не знаю і тому не довіряю, — відповіла вона, протираючи руку вище ліктя, ніби намагаючись зігрітися, хоча жест виглядав механічним, майже ритуальним.
— А чого ж тоді стоїш тут, мокра наскрізь? Когось чекаєш? — поцікавився Максим, відчуваючи легкий неспокій, який він поки не міг пояснити.
— Доброго чоловіка, — загадково відповіла вона, і в її голосі промайнула дивна інтонація, ніби вона повторювала заучену фразу.
Якась чудна, — подумав Максим, але його добре серце не дозволило залишити її під дощем.
— А якщо я саме той добрий чоловік? — пожартував він, намагаючись розрядити ситуацію.
Вона помовчала, ніби зважуючи його слова, а потім тихо сказала:
— Тоді я готова тобі довіритися. Я дуже змерзла.
З її рота вирвалася хмарка пари, біла й густа, як узимку. Максим здивовано кліпнув.
Коли дівчина сіла на пасажирське сидіння, її мокра сукня залишила калюжку на оббивці. Максим увімкнув піч, щоб зігріти її, і повітря в салоні наповнилося запахом вологої тканини й чогось ще — ледь вловимого, схожого на сиру землю.
— Погрійся трохи, бачу, ти геть змерзла. Скільки ти там стоїш? — запитав він, стараючись звучати невимушено.
— Десь два дні, — відповіла вона, дивлячись кудись у темряву за вікном.
Максим завмер, його пальці міцніше стиснули кермо. Два дні? Під дощем? Його думки закружляли, як листя у вихрі. Він кашлянув, щоб приховати збентеження.
— Д… два… А куди тобі взагалі? — перепитав він, намагаючись повернути розмову в нормальне русло.
Вони вже доїхали до кінця вулиці Миру, де ліхтарі горіли тьмяніше, а дорога тонула в пітьмі.
— На Роганський проїзд, будинок 3. Це приватний сектор, — відповіла вона, і її голос звучав рівно, майже монотонно.
Дівчина ледь помітно кивнула, але її обличчя залишилося непроникним.
— Як тебе звати? — запитав він, кидаючи на неї швидкий погляд.
— Марина, — відповіла вона, не повертаючи голови.
— А я Максим, — усміхнувся він і протягнув руку для привітання, але вона навіть не глянула на неї, ніби не помітила жесту.
 — Чудна ти якась, Марино, — пожартував він, хоча в грудях заворушився незрозумілий неспокій.
Вони повернули на Роганський проїзд, де старі будинки тулилися один до одного, а дощ барабанив по дахах, заглушаючи всі звуки. Будинок номер 3 стояв осторонь, оточений зарослим садом, із темними вікнами, що нагадували порожні очниці.
— Ну, от ми й приїхали. З тебе триста гривень, — пожартував Максим, сподіваючись викликати хоч якусь реакцію.
Вона нарешті повернулася до нього, і її погляд — холодний, як крига, — змусив його усмішку згаснути.
— Та жартую я, — ніяково засміявся він. — Може, залишиш номер? Зустрінемось якось, вип’ємо кави.
— Ні, — відповіла вона, і в її голосі не було ні краплі тепла. — Може, зайдеш до мене? Поп’ємо кави.
Запрошення прозвучало так несподівано, що Максим на мить розгубився. Годинник на панелі показував північ, а завтра о сьомій ранку треба було на завод.
— Пізно вже, — відповів він. — Завтра на роботу. Краще дай номер, я подзвоню, і ми зустрінемось.
— Ні. Номер я не можу залишити, — холодно відрізала вона, відчинила двері й вийшла під дощ. Її силует швидко розчинився в темряві, залишивши по собі лише мокру пляму на сидінні й дивне відчуття, ніби щось важливе щойно вислизнуло з його рук.
Ох, і чудна ж вона, — подумав Максим, струшуючи головою, і повернув ключ у замку запалювання. Двигун загудів і він направився до дому, щоб спустошити пляшку і потонути в сновидіннях.
Наступний вечір був теплим, майже задушливим, із запахом асфальту, прогрітого за день. Максим повертався з роботи, підшипникового заводу, тією ж дорогою, що й учора, — вулицею Миру Його старий чорний "Мерседес" тихо гудів, а в голові крутилися думки про вчорашню зустріч. І раптом він побачив її — Марину. Вона стояла на тому ж місці, у тій самій білій сукні, що облягала. Її поза була неприродно, ніби вона не чекала, а… спостерігала.
— Привіт, принцесо! На мене чекаєш? — гукнув Максим, намагаючись звучати безтурботно, і відчинив пасажирські двері з легкою усмішкою.
Вона повернула голову, і її очі — темні, майже порожні — зупинилися на ньому.
— На тебе, — холодно відповіла вона, і в її голосі не було ні краплі тепла, лише щось невловиме, що змусило шкіру на потилиці Максима стягнутися.
— Ну, то сідай, — сказав він, приховуючи раптовий неспокій за жартом.
Марина сіла на пасажирське сидіння, і салон одразу наповнився тим самим дивним запахом — сирої землі, ледь вловимого, але нав’язливого. Вона сиділа рівно, дивлячись прямо перед собою, ніби не помічала ні його, ні дороги. Максим увімкнув радіо, але статичний шум лише посилив тишу між ними.
Раптовий дзвінок порушив мовчанку. Максим глянув на екран телефону — номер колеги з заводу.
— Слухаю, — відповів він, тримаючи кермо однією рукою. — Ні, не далеко. От, бляха… Точно, добре, зараз буду.
Він поклав трубку й повернувся до Марини, яка все ще дивилася кудись у темряву.
— Слухай, маленька, я ключі на роботі забув. Може, заїдемо по них, а потім я тебе відвезу? — запропонував він, сподіваючись, що вона хоч трохи розтане.
— Ні, — її голос різонув, як холодний вітер. 
— Ти не розумієш. Мені потрібно додому.
Максим здивовано підняв брови, але щось у її тоні — наполегливе, майже загрозливе — змусило його промовчати.
— Добре, добре… Я відвезу тебе, — відповів він, намагаючись ігнорувати дивне відчуття, що стискало груди.
Від Марини віяло не просто холодом — це був якийсь неприродний, майже потойбічний мороз, що пронизував навіть крізь тепле повітря в машині. І все ж, дивлячись на її бліде обличчя, тонкі риси й темне волосся, що спадало на плечі, Максим відчув, як у серці ворушиться щось тепле, незрозуміле. Невже я закохався? — подумав він, але ця думка одразу здалася йому абсурдною.
Вони під’їхали до Роганського проїзду, будинок 3. Темний силует будинку проступав крізь зарості саду, а єдиний ліхтар гудів і блимав, ніби готовий згаснути.
— Номера ти мені не даси? — запитав Максим, повертаючись до неї з надією.
— Ні, — відповіла вона, і її голос був таким же крижаним, як учора.
 — Але ти можеш зайти до мене.
Запрошення знову прозвучало несподівано, ніби виклик. Завтра на завод о сьомій, а ключі від квартири все ще лежали в роздягальні.
— Мені треба за ключами, — відповів він, відчуваючи, як її погляд ніби приковує його до сидіння. 
— Але якщо ти завтра будеш чекати мене на тому ж місці, я буду радий. Ти мені… подобаєшся.
Вона нічого не відповіла. Просто відчинила двері й вийшла, її біла сукня майнула в темряві, як тінь, і зникла за парканом будинку. Максим провів її поглядом, відчуваючи, як у горлі застряг клубок. Здається, я до неї звикаю, — подумав він, хоча щось у цій думці здавалося неправильним, ніби чужим.