Глава 40.1

***

Тактовне покашлювання перервало наш воістину нескінченний поцілунок.

— Ви виглядаєте просто непристойно щасливими, знаєте про це? — Вів'єн безцеремонно вмостилася на поверхню вівтаря і по-простецьки підперла щоку кулаком. — Викликаєте напад неконтрольованої заздрості.

Я насилу змусила себе відірватися від Едварда. Мда, незручно вийшло, ми ж тут не одні, а питання особистого щастя для декого, напевно, стало болючою темою.

— Нехай продовжують, — Хорас, незвично скуйовджений і повністю розгубивший аристократичний блиск, наблизився до вівтаря. — Я присяду, не проти?

— Звичайно, — кивнула Ві. — Дивне питання після того, що між нами було.

— Було — ключове слово. Намагаюся зберегти залишки гідності. Боюся, я заборгував тобі вибачення.

— Приймаються не дивлячись. І… співчуваю. Щодо одруження. Щоправда, не думала, що все так закінчиться. Магічно скріплений шлюб — це ж всерйоз і надовго.

— Доля. За все треба платити: комусь грошима, комусь репутацією, комусь свободою, комусь усім разом, — зітхнув лорд Гейб.

— А знаєш що? Сподіваюся бачити тебе частим гостем у своєму домі. Як друга і радника, чиєю доброю прихильністю я щиро дорожу.

Хорас здивовано подивився на Вів'єн, потім повільно кивнув, приймаючи її заступництво.

— Це честь для мене.

— Рада допомогти.

Ми з Едом зніяковіло перезирнулися, я трохи знизала плечима: підтримка і публічне схвалення дочки герцога — це чимало, особливо для тих, хто вміє думати і прораховувати наперед. Лорд Гейб ніяково кашлянув у кулак і змінив тему:

— Доречі, питання про передбачення прояснилося. Схоже, корона тобі дістанеться, Ві.

— Угу, колись потім, — якось мляво озвалася майбутня герцогиня і, можливо, майбутня королева. — Але я вже не впевнена, чи правильно ми взагалі на те передбачення дивилися. Здається, у королівської корони форма трохи відрізняється. Вона фігурна така, спереду вища, ззаду нижча, вся в камінчиках. А та була простіша: гладка, сім рівних однакових зубців. І чим більше я згадую про неї, тим більше думаю, що вона з'явилася через вас, Едвард Лодлі. Чи все-таки Едвард Еллінгтон?

— Лодлі. При всій повазі до батьків, виховував мене дядько, було б несправедливо забути про його турботу та кохання.

— Добре. Так от, корона…

— Ось тільки не треба знову починати.

— Я не в тому сенсі, — перебила Ві. — Сім зубців, сім сил, сім архітекторів. Пророцтво лише показало повернення магії часу. І, можливо, вам доведеться стати офіційним представником цього напряму, аби виправдатись перед законом.

— Зовсім не прагну служити раді Архітекторів чи міністрам.

— Інших ідей все одно нема, а з силою часу щось робити треба. Доведеться вам, шановний еньяне, злегка пожертвувати власними потребами і подумати про те, що потрібно Ареону. І взагалі, ви ж не збиралися й надалі заробляти виключно авантюрами? Грейс, тебе це теж стосується. Вважайте це якщо не наказом, то рекомендацією задуматися.

Ми з Едом переглянулися, і він закотив очі:

— І навіщо я тільки вліз у цю справу? Адже знав, що від можновладців треба триматися подалі.

— Це точно, точніше не скажеш, — Хорас у задумі відкинувся на спину і заклав руки за голову. — І все ж таки дивно вийшло. Доля могла б скластися інакше, якби Кредігус вирішив боротися за свого друга двадцять вісім років тому. І не почни король розслідування в наші дні, не виріши мій батько використати це у своїх цілях, не опинися поблизу Марсела… Купа «не», яка зробила марення дійсністю: Кредігус особисто втілив свої кошмари у життя. Власними руками створив реальність, від якої хотів утекти.

— До речі, Марсела! — зойкнула я. — Ми зовсім забули, вона ж лишила тобі подарунок! — Я підскочила і швидким кроком попрямувала в дальній кут. — Де він? Куди подівся? Ах, ось! — Я повернулася і простягла конверт Хорасу. — Відкриватимеш?

— І не подумаю. Звідти обов'язково вистрибне якась смертельна погань чи прокляття, щоб знищити мене остаточно. Тоді леді Гейб із чистою совістю зможе носити жалобу: їй дуже личить чорний, і негідниця про це добре знає.

— Там щось легке, — я зважила конверт на долоні. — Думаю, просто записка чи лист.

— Просочена магічною отрутою?

— Не схоже, магії нуль.

Лорд Гейб зітхнув і все-таки взяв конверт, покрутив, глянув на світ і обережно відкрив. Зазирнув усередину, знизав плечима і витрусив на вівтар чистий білий аркуш і крихітну, буквально за два рядки, записку.

«Любий мій, ці півроку були прекрасні, але ніщо не може тривати вічно. Будь вільним і щасливим, твоя М.В.».

— І що б це означало? — здивування на обличчі Хораса було найщирішим з можливих. — Хтось щось розуміє?

— Півроку, кажеш? — Едвард обережно вийняв з пальців Хораса аркуш, потім узяв хронометр і перевів стрілки вперед. — Наскільки я встиг зрозуміти, леді Гейб любить прораховувати варіанти заздалегідь. З далеким майбутнім це, звичайно, працює погано, тільки з ключовими моментами та основними розвилками, але, можливо, для вас ці розвилки вже пройдені.

Він відклав аркуша з артефактом подалі і активував, відскочивши, щоб не потрапити в поле впливу.

На бездоганному білому папері проступили рівні ряди слів, герби, імена та печатки. Еньян Лодлі вчитався в текст, подивився на дати і зареготав. Я не втрималася і зазирнула через його плече. І здивовано свиснула:

— Але як це можливо? Адже у записці сказано однозначно! Вона ж не могла знати наперед!

— Вона могла планувати, що саме так і вчинить. З деякою часткою ймовірності. 

— Тобто ти хочеш сказати, що якби Хорас вирішив вийти з гри, стати на бік батька чи короля, дозволив би їм заарештувати нас…

— Майбутнє пішло б іншим шляхом і аркуш залишився би просто аркушем, вірно. Я не запустив би Коло передбачень, не відкрив би правду, не став би вільним та не зміг використати хронометр з оцим папірцем. Гадаю, ключовою точкою того, що це взагалі стане можливим за півроку, було саме прийняття рішення Хорасом, — він наблизився до Гейба і урочисто вручив йому послання. — Що ти там казав про низку випадковостей та створення реальності власними силами?