Глава 37.1

— Що там? — я всією шкірою відчула, як мене буквально тягне зазирнути під кришку, незважаючи на повну відсутність будь-якого магічного фону.

— До вчорашнього дня я й сама не знала достеменно, — красивий нігтик Марсели чиркнув по каменю. — Колись давно, близько року тому, у його величності і канцлера відбулася серйозна розмова про престолонаслідування. Луїс наполягав на передачі влади, постійно посилаючись на якісь давні події і заборонену магію, Креді злився і відмовчувався. Вони дуже посварилися того вечора. А вночі його величність, думаючи, що я сплю і нічого не бачу, відкрив схованку у своєму кабінеті. Папери, що лежали там, були кинуті у вогонь, а ось цей предмет... Його він розбив власноруч. Потім напився, як свиня, повернувся до спальні і взяв мене з такою дикою злістю та несамовитістю, немов не кохання бажав, а помсти. Кому? Ким була та жінка, яку він бачив замість мене, чиїх сльоз та криків потребував замість моїх? Не знаю, проте після тієї ночі мені ще довго доводилося ховати синці під одягом, а огиду та відчуття безпорадності — за фальшивими посмішками. Потім Креді заснув. А от я — ні.

Вона перервалася й обвела нас довгим пильним поглядом. З усіх тільки в Хораса вистачило зухвалості не відвести очей.

— Він досі думає, що слуги прибрали і сліди його пияцтва, і залишені уламки. Але я зберегла їх на згадку про ту ніч. Чому? Напевно, вже тоді здогадувалася: те, чого хочуть позбутися з таким відчаєм, і те, що люблять до скаженої шаленості, не повинно опинитися на смітнику разом із порожніми пляшками і недоїдками. 

— Ви пробачили йому… згвалтування? — голос Вів'єн пролунав глухо й шоковано.

— Про що ви, люба? Ви забуваєте, що ми говоримо про його величність Кредигуса П'ятого, законного монарха і правителя Ареона. Таких, як він, не прощають, перед ними схиляються. Утім, наступний ранок приніс королю жорстоке похмілля й каяття, а мені — титул, маєток, особняк у столиці та довічне утримання зі скарбниці, завдяки якому я вперше в житті відчула опору під ногами. Що-що, а оплачувати свої промахи Креді завжди вмів, залишилося навчитися розплачуватися за них.

Вона мовчки розкрила коробку і показала нам два великі уламки кристала, що ідеально відповідали формою і розміром ключу для деактивації охоронного заклинання. Проте Хорас не поспішав вірити колишній коханці.

— Вибач, але від усієї цієї історії за версту тхне брехнею. Ти справді стільки часу зберігала сміття? І зовсім випадково здогадалася прихопити його сьогодні з собою?

— Випадковості тут ні до чого. Просто я вмію слухати, помічати і, найголовніше, діяти залежно від ситуації. І зберігаю я не тільки цю дрібницю. Повір, мені є чим здивувати багатьох аристократів і чиновників королівства: копіями таємних любовних листів, доказами шахрайства та підробок, банківськими даними. Питання лише в тому, щоб правильно розпорядитися цими відомостями, вибрати зручний момент. Ось, наприклад, як зараз.

— Але ти сказала, що до вчорашнього дня не знала, що це таке.

— Бо це так і є. Лорд Луїс допоміг, хоч і мимоволі. Мої люди чули їхню чергову суперечку з королем. Канцлер погрожував знайти спосіб показати всім справжнє минуле, Креді ж розсміявся і сказав щось на кшталт: «Ти запізнився більше ніж на рік. Я своїми руками знищив єдиний ключ до тієї таємниці. Коло Передбачень тепер не більше ніж блазнівський атракціон для розваги натовпу».

Вона усміхнулася гордовито й холодно. А у двері вдарили знову, пролунав характерний тріск дерева. 

— Припустимо, — здався Хорас. — І що далі? Ключ зламаний, отже, від нього жодної користі.

— Невже? — підняла брову Марсела.

— Вона має рацію, його можна полагодити. — Тепер мені дістався не просто прихильний, а схвальний погляд леді-коханки. — Я права, Єд?

Едвард мовчки простягнув руку до коробки, однак Марсела квапливо зачинила кришку і відступила на крок назад:

— О ні! Не поспішайте, поки він не ваш. Моє майбутнє в обмін на ваше минуле, панове. І, щоб нікому не було прикро, нехай угоду оплатить лорд Хорас Гейб. Шлюбний контракт, любий мій. Або я піду звідси — і викручуйтеся самі.

Хорас сіпнувся було вперед і завмер, бо вістря арбалетного болта безпомилково націлилося йому в горло.

— Обійдемося без пристрасних обіймів, — холодно хмикнула Марсела. — Мені вистачить магічно скріпленої згоди. — На поверхню вівтаря опустився акуратно заповнений гербовий бланк. — Сотня вибачень, леді Вів'єн, але, як влучно зауважив еньян Лодлі, у боротьбі за життя і щастя кожен грає тільки на своєму боці, — вона знову повернулася до Хораса: — Юристи вже засвідчили наш шлюб перед законом і богами, всі формальності дотримано. Рішення за тобою. Ти ж так хотів бути кращим за свого батька, що обереш тепер? Скандал, арешт, майже гарантовану страту друзів за мізерного шансу здобути корону в далекому майбутньому, чи тавро чоловіка утриманки-простолюдинки, втрату статків і права на трон в обмін на правду і справедливість для інших?

У тиші, що настала, тріск дерева майже зламаних дверей пролунав поховальним дзвоном. Хорас зблід, як полотно, і рвонув воріт сорочки:

— Стерво.

Звизгнули ніжки дубових лавок, стулки злегка прочинилися, відтісняючи барикаду вбік.

— Час спливає, коханий. Обирай.

Вилаятися, чи що? У найкращих традиціях вантажників, з якими я працювала в тому, іншому, недосяжно далекому тепер житті. Навряд чи допоможе, звісно, але як же хочеться! Тільки от язик ніби онімів, а в грудях розлився холодний відчай. Лорд Гейб ніколи не піде на цю угоду. Не стільки тому, що справді не хоче мати кожанку дружиною, а тому, що Марсела помилилася: таких людей не можна шантажувати, їм треба давати мету. Що б не було в тому листі до матері, що б не відбувалося у нього в душі, він завжди віддасть перевагу своїм інтересам і логіці, а не почуттям. 

Немов уві сні я спостерігала, як Хорас наближається до вівтаря, підіймає аркуш, ледве стримуючись від того, щоб не зім'яти його або не пошматувати.