Глава 35.2

— Еде, послухай, — я обома руками торкнулася його щік, змушуючи подивитися на мене впритул. — Вір мені, добре? Що б не сталося завтра, що б ми не дізналися про твого батька чи матір, я ніколи не відвернуся від тебе. 

— Так уже й ніколи? — у його очах промайнула ретельно прихована печаль. — Час нещадний, Грейс. Люди змінюються, обставини змінюються. Почуття остигають, пристрасть зникає. У дечому Гейб має рацію: ти знаєш мене занадто мало, щоб ухвалювати якісь рішення на все життя вперед.

Я вухам своїм не повірила, він це зараз серйозно? Обережно вивільнилася з його обіймів і сіла, підтягнувши край ковдри ледь не до підборіддя.

— Я не кидаю тих, хто мені дорогий. 

— Не кидаєш, це правда. Але чому?

— Дай подумати. Тому що це свинство й підлість?

— Чи тому, що боїшся залишити ці стосунки, як той, хто тоне в річці боїться відпустити випадково знайдену дерев'янку? 

— І нащо б це мені було потрібно? 

— Бо це — частини твого маленького та ідеального, але уявного світу.

На мене наче відро холодної води вивернули. Та якого плешивого лісовика, Еде?! Навіщо ти так?! Це було... боляче. І протверезливо, як ляпас.

— Думай, як хочеш, — пробурмотіла я. — І, якщо тобі це не подобається, то силою не тримаю.

Я відвернулася і до болю закусила губи. Чоловіки... Жодного грама розуміння чи вдячності, щоб їх! Боже, скільки ж можна ставати на одні й ті самі граблі? Що ж я, дурненька, знову женуся за мрією про щось нездійсненне, шукаю те, чого, напевно, в жодному світі не існує? Так, нас пов'язали обставини, так, спалах пристрасті на час змусив забути про реальність, але... 

Диван за моєю спиною ледь чутно скрипнув. Не треба бути генієм, щоб зрозуміти, що зараз станеться. Еньян Лодлі встане, вдягнеться, можливо, скаже мені кілька слів на прощання і зникне в нічній темряві. Упевнена, вже Верткий Ед знайде спосіб викрутитися і почати життя заново. Я заплющила очі, відчуваючи, що сльози-таки втримати не вдасться.

Але замість порожнечі за спиною раптово відчула, як мене міцно стиснули в кільці рук. Ед безцеремонно стягнув з мене ковдру і змусив розвернутися до нього обличчям.

— Плачеш?

— Плачу.

— Дати хвилинку?

— На що?

— Ну, кажуть, вам, жінкам, іноді корисно поплакати. Виплеснути емоції.

— Та яка різниця... — почала я, але він раптово перебив:

— Різниця є. Досить жаліти себе, Грейс Колті. Одна справа — хвилинна слабкість, зовсім інша — ставлення до життя в цілому. Зрозумій ти, не треба ні за кого триматися: ні за друзів, ні за минуле, ні за кохання. І я не твоє рятувальне коло, яке зможе зробити тебе цілісною і сильною...

— Це я вже зрозуміла.

— ...Просто тому, що ти вже така, — твердо закінчив він. — Тобі не потрібно щось комусь доводити, залишилося тільки це визнати.

Він стер з моїх щік солоні доріжки і змусив підняти почервонілі очі.

— І ти прекрасна, навіть якщо недосконала.

Я схлипнула. Напевно, зараз особливо прекрасна: ніс червоний, щоки мокрі, губи тремтять.

А втім, нехай так. Усе одно іншої себе в мене немає і не буде, отже, буду цінувати те, що є. Він має рацію, чорт забирай, тисячу разів має рацію.

— Звісно, ти страшенно вперта, трохи зарозуміла, і магія в тебе паскудна, — у мене серце стиснулося від того, скільки ж розуміння і прийняття було в його погляді. — Але чи мені докоряти? 

— Ось уже навепно не тобі, — я криво посміхнулася і міцно стиснула його руку. — Два ідеали знайшли один одного.

— Тут я не винен, не дивись на мене косо. Це все хаосити, доля, змова і... кого там ще прийнято в таких ситуаціях звинувачувати?

— Провидіння? Рок? Фатум?

— Ось-ось, саме їх, хай би чим воно не було.

Його руки ковзнули по моїй спині, відшукали краєчок сорочки, обережно пройшлися оголеною талією.

— Знаєш, — промовив Ед, притискаючи мене дедалі ближче й ближче, — у нас так мало часу залишилося на те, щоб просто побути поруч. Завтра все може змінитися і дуже сильно. Адже ти справді можеш передумати. Або якщо я не впораюся... 

— Впораєшся, — здається, прийшла моя черга перебивати. — Я простежу, довірся професіоналу. У нас усе вийде, якщо будемо діяти спільно.

— Ну, ось бачиш, — його губи торкнулися моїх, — тепер ти заспокоюєш мене, хоча  має бути навпаки. Як так вийшло? Вічно в нас усе не як у людей.

— Зовсім уже все? — прошепотіла я, відчуваючи, як у голові починає паморочитися від його дотиків. Пекучий страх самотності й розчарування відступив, але нерви все одно здавалися натягнутими струнами, загострюючи й без того яскраві відчуття. Бути так близько, вдихати його аромат, чути биття серця і не почати втрачати розум? Не кам'яна ж я насправді.

— Ні, звісно, в деяких аспектах ми страшенно передбачувані, — Ед м'яко перекотився, підмиваючи мене під себе, і провів рукою по внутрішній поверхні мого стегна. — Але, здається, ти збиралася виспатися перед важким днем.

— І висплюся, якщо даси мені на хвилинку хронометр.

— Навіщо?

— Думаю, розтягнути п'ять секунд часу зовнішнього світу на зайву годину для нас із тобою — це не найжахливіший злочин.

Едвард тихенько розсміявся:

— Ти не перестаєш дивувати, Грейс Колті. Ось що значить закохатися в артефактора. Тільки пообіцяй більше не втручатися в роботу хронометра.

— Присягаюся, що буду тримати руки при собі.

— О, при собі точно не треба. — Нас накрив мерехтливий золотистий купол. — Тим паче що особисто я не проти експериментів.

— Тоді, гадаю, час перейти від розмов до справи.

— Як забажаєте, енья Колті.