Глава 35.1

***

— Досить уже прикидатися сплячою, я ж чую, як нерівно ти дихаєш, — Ед м'яко натиснув мені на плечі, розгортаючи до себе обличчям. — Не хочеш поділитися, що тебе турбує?

Я з неприхованим задоволенням притиснулася до нього, прилаштувавши голову на широкому передпліччі. Спасибі, подруга виділила нам цілу кімнату, і нехай диван у ній був не найзручнішим у світі, зате досить широким, щоб вмістити нас обох. Сама Вів'єн уже, напевно, третій сон дивилася в спальні, Хорас давно пішов, пообіцявши повернутися на світанку. Можливо, останнього більш-менш спокійного світанку в моєму житті.

— Вибач, не хотіла заважати відпочивати. Пригоди нам випали — ворогові не побажаєш. 

— Я трохи подрімав в обід, поки дехто м'яв подушку на кушетці. То чому не спиш зараз? Хвилюєшся через наші плани?

— А не варто? — криво усміхнулася я. — Всього-то: дістатися храму, влізти в найдавніше заклинання цього королівства, опинитися під прицілом магів і варти, піти на прямий конфлікт із королем і радою. О, мало не забула: ще треба постаратися не спалити цей чортів храм та й просто вижити було б непогано. Я нічого не забула?

— Пф! Знайшла, чого хвилюватися. Хорас нас прикриватиме, Вів'єн докладе всіх зусиль, щоб відвернути нападників, ти сама казала, що її ілюзії — це справжнє диво. До того ж ти найкращий з відомих світу інтуїтів. Навіть магія часу для тебе лише дитяча забавка. Що може піти не так? Ми або виграємо, або безславно загинемо, покривши себе ганьбою, — усміхнувся він, проводячи пальцями вільної руки по моїй спині.

— Ти просто не розумієш! Це ж серйозно! 

— Дуже розумію. Я живу з усвідомленням постійної небезпеки з вісімнадцяти років. Відтоді як уперше зрозумів, наскільки відрізняюся від інших. 

— Розкажи мені, — тихо попросила я. — Як це?

— Знати, що ти завжди стоїш однією ногою по той бік закону?

— Нести в собі таємницю, про яку навіть розповісти не можна. Бути самотнім.

Рука Еда на секунду завмерла, потім знову почала рухатися. На обличчі, напівприхованому нічними тінями і пасмами волосся застигла ледь вловима посмішка.

— Усі ми по-своєму самотні, хіба ні? Хтось більше, хтось менше, але загалом різниця невелика. Питання тільки в тому, як до цього ставитися.

— У тому-то й біда. Моє минуле життя було далеким від ідеального: занадто багато самотності, образи, туги. Думаю, якби не та гроза, яка відправила мене в посмертя, минув би рік-два, і я сама зробила б якусь непоправну дурість. У першому житті я тільки й знала, що бігти, ховатися, звинувачувати когось у своїх бідах. Тут усе інакше. Мені здавалося, я стала сильнішою, домоглася того, про що і мріяти раніше не могла. У мене є своя справа, унікальні знання, справжні друзі, декого з них навіть можна назвати прийомними батьками. Я зустріла тебе, — додала зовсім тихо, дивлячись йому в очі, — і закохалася по-справжньому. 

— Звучить непогано, — він провів долонею по моєму волоссю, прибираючи розпатлані пасма. — І тепер ти боїшся все це втратити?

— Так, тобто ні, не зовсім, — я глибоко зітхнула і вичавила з себе те, у чому й сама собі боялася зізнатися: — Завжди мріяла виправити попередні помилки і побудувати нехай крихітний, але ідеальний світ. Думала довести самій собі, що гідна більшого, вірила, що це зробить мене справжньою, цілісною. Ось тільки, здається, є проблема: немає ніякого ідеалу, і цільної мене теж немає. Є згусток страхів, прагнень і магії, причому, цілком можливо, що не моєї, а подарованою людьми, чиїх цілей і мотивів я ніколи не дізнаюся. Я немов іду навпомацки із зав'язаними очима.

— Зачекай, — Ед підпер голову рукою. — То що лякає тебе більше: те, що ти отримаєш бажане, чи те, що не зможеш його отримати?

— І те й інше. Я не знаю, як тобі вдається жити, не озираючись назад. Хотілося б і мені мати таку ж твердість духу, але її немає. Завтра нам доведеться виступити проти всього королівства. Погодься, чимала відповідальність. А я... Не думаю, що готова до такого. Я не боєць, не найкращий в Ареоні інтуїт, готовий ризикнути собою заради справедливості. Десь глибоко я все та ж загублена самотня дівчинка з минулого, яка просто навчилася ховати свої страхи. 

— Це і є твоя страшна таємниця? — він невідривно дивився мені просто в очі. — Те, що ти жива людина, сповнена сумнівів, яка відчайдушно намагається зберегти те, що тобі дорого?

— На кшталт того.

— Тоді в мене для тебе новини: не сумніваються і не бояться тільки дурні. Або самозакохані покидьки на кшталт короля і канцлера, хоча, можливо, і їм не спиться ночами. Минуле — це всього лише досвід. Якби твоє попереднє життя не було нікчемним, ти б не вибивалася в люди із завзятістю десятка віслюків. Не вступила б до академії, не потоваришувала б із Ві, не познайомилася б із Хорасом, не вилетіла б із його ласки на вулицю, не відкрила б крамницю на вулиці Драних Черевиків. Не було б ні Брема, ні юної сирени, ні всюдисущої матінки Рози з яблучними пирогами та її грізного чоловіка з улюбленим шестопером. Я б не зміг постукати в твої двері і закохатися в найпрекраснішу, найсильнішу і найрозумнішу дівчину у світі.

— І тобі зовсім не страшно через те, що трапиться завтра? 

— Звісно, страшно, — він підтягнув мене зовсім близько, теплий подих пройшовся по моїй шкірі, хвилюючи й розбурхуючи фантазію. — Я боюся виявитися занадто слабким магом, адже в мене немає ні твоїх навичок, ні освіти. Боюся, що, коли все закінчиться, ти заспокоїшся, озирнешся і передумаєш зв'язуватися з таким сумнівним типом, як я. Боюся дізнатися, що батько, якого я ненавидів половину життя, якого звинувачував у власній самотності та смерті матері, — просто жертва обставин. І водночас боюся не дізнатися правду до кінця. Будь-яку. Нехай буде якою завгодно, головне, щоб справжньою.