Глава 32.2

***

Уявити щось божевільніше було по-справжньому складно, проте Едвард твердо вирішив довести справу до кінця. Ні, зухвалість задуму не здавалася йому чимось незвичайним, як і ефемерність надії на вдалий «улов», а ось кричуща недбалість у процесі підготовки вкрай бентежила. Ні розвідки, ні вивчення ситуації. Злегка виправдовувала цю дурість тільки тотальна нестача часу і розрахунок на те, що нахабства такого масштабу від втікачів не очікують. І все-таки почуватися самовпевненим жовторотиком, який вперше взявся за серйозну справу, було дуже неприємно.

— Подумати тільки, як низько я впав, — лорд Гейб, здається, теж почував себе не в ніяково. — Другий поспіль злом за неповний день і знову через вікно — це якось занадто.

— Для новачка в тебе досить непогано виходить. Далеко підеш. Якщо доживеш, звісно.

Ед зістрибнув з підвіконня і ривком стягнув ласо. Магічна мотузка слухняно ковзнула в руки, ніби й не була прив'язана до декоративної огорожі на даху ще хвилину тому.

— Тобі не страшно довірятися такій хиткій речі?

— Речі зраджують набагато рідше за людей. І ніколи заради власної вигоди.

Ед зачинив вікно й озирнувся. Кабінет канцлера вселяв повагу одним лише оздобленням: масивні, прикрашені золотом меблі, розкішні портьєри, шикарний килим на підлозі, що вдало глушив будь-які звуки. Якщо додати до цього найскладніші сигнальні заклинання та вбудовані магічні пастки, доводилося визнати, що Луїс Гейб недарма вважався людиною ґрунтовною.

— Скільки в нас часу?

— Двадцять сім хвилин, — Хорас глянув на масивний годинник у кутку. — Я маю право лише на тимчасове відключення захисту, і це просто диво, що батько його не скасував після нашої вчорашньої розмови.

— Везіння?

— Швидше його відвернули серйозніші справи в особі леді Марсели. Двадцять шість хвилин.

— Гаємо час.

Проводити обшук так, щоб не залишити зайвих слідів, — теж у певному сенсі мистецтво, яким, на подив Едварда Лодлі, молодший Гейб володів професійно. Скриньки столу син канцлера проігнорував, а от замкнені на ключ відділення шафи розкрив і допоміг обстежити дуже уважно, хоч і швидко. На жаль, потрібних відомостей там не було.

— А там що? — уточнив Едвард, киваючи на шикарний металевий сейф, що стояв у самому кутку кабінету.

— Готівка, дрібний компромат на підлеглих. Нічого цікавого. Принаймні для нас зараз. Мирг товстодупий! Та куди ж він міг їх сховати?

Ед якраз закінчив вивчення приміщення щодо магічних схованок і підпросторових комірок і задумливо похитав головою:

— Нічого не бачу. Глухі стіни, ніяких зрушень у просторі. Впевнений, що шукати треба саме у кабінеті?

— Так, — Хорас стиснув губи. — Це найзахищеніше місце у будинку. Погань яка, п'ятнадцять хвилин, а нам ще забратися звідси треба.

Едвард пройшовся по кімнаті, ковзнув поглядом по золотих статуетках, розставлених на полицях, різьбленими завитками на меблях, вставками з бірюзи, що прикрашали підлокітники крісла канцлера й ідеально збігаються по тону з кольором сукна на столі. Шик і розкіш, але якось дуже старомодно.

— Лорд Луїс — консервативна людина? — раптом поцікавився маркіз. — Цінує традиції та старий уклад?

— О так, ще і як.

Ед раптом тупнув ногою. Прислухався. Зробив крок убік, тупнув знову. Товстий килим майже заглушив кроки, але молодший Гейб все одно подивився на партнера з осудом.

— Вирішив привернути увагу слуг? Так покликати простіше.

— Замовкни.

В одному місці звук виявився трохи іншим. Не дзвінким і гучним, зрозуміло, але й не зовсім глухим.

— Треба підняти, — Едвард нахилився і торкнувся пальцями високого ворсу.

— Стривай.

Хорас випустив з пальців закріплювальне заклинання, відігнув край килима з домашніми туфлями, що намертво прилипли до нього, і забутим поясом від домашнього халата. Ед хмикнув: дрібниця, а зручно, не треба перекладати речі вручну. Потім взяв зі столу ножа для листів і акуратно підчепив самим кінчиком леза спершу одну планку паркету, потім ще кілька. У підлозі відкрився темний провал, заповнений декількома акуратними теками. Хорас здивовано свиснув.

— У деяких питаннях консерватизм є корисним, — пояснив Едвард. — Магічні схованки, підпросторові сховища, сейфи зі складними замками, вмуровані в стіни за картинами, та інші дурниці — ось, що очікує знайти будь-який поважний шпигун чи злодій. Зовсім не банальну дірку на підлозі. Час?

— Дванадцять хвилин.

Удвох вони швидко переглянули вміст тек. На жаль, жодних документів, що висвітлювали події минулого, не знайшлося: ні протоколів, ні листів, нічого, де б згадувалося ім'я короля чи самого канцлера.

— Лайно! — з почуттям видихнув Хорас. — Невже в нього справді настільки немає доказів, що його єдиний козир — живий і неушкоджений маг часу?! Дурниця якась. Безглуздя.

— Стривай, — Ед витяг з самого дна схованки потертий фоліант, що майже розсипався. — Може, й ні.

«Навчальний посібник з артефакторики» — значилося на обкладинці, а нижче назви виблискував символ магії часу.

— Скільки ще?

— Чотири хвилини.

— Потім розберемося. Треба збиратися.

Едвард сунув знахідку собі, повернув на місце інші папери та паркетні дошки, поклав на місце килим. У коридорі за дверима пролунали кроки та голоси.

— Твою ж… Бігом!

Їм вистачило часу відчинити вікно, вибратися на вузький карниз та прикрити за собою стулки. М'яко спалахнула активована знову сигнальна магія. Ед вийняв ласо, обмотав його навколо скульптури наяди з вельми апетитними формами й кивнув униз. Хорас нервово кивнув і прошипів:

— Ненавиджу висоту.

— Я теж уяви собі, та вибору немає. Заради корони варто потерпіти, чи не знаходиш?

— Прямо зараз не певен.

— Як знаєш. Передам леді Вів'єн, що вона може вважати себе вільною від будь-яких зобов'язань.

— Тільки спробуй!

— Тоді наздоганяй.