Глава 27.1

Ох і недобре блиснули очі у Еда! Схоже, настав час втручатися, поки ці двоє не перевели розмову в більш запальну форму.

— Вільяме, дозвольте мені пояснити…

— Якщо ти такий профі, то якого блохастого крусожука втягнув у свої справи її? — старий кивнув у мій бік, навіть не обернувшись. Гей, я, взагалі-то, тут стою, нема чого обговорювати мене в моїй же присутності так, ніби я немовля, за якого вирішують дорослі! — Гарний герой, за спідницею ховається.

Ось закладаюся на що завгодно, Еду було що на це відповісти. Але несподівано для мене маркіз стримався. Більше того, на його обличчі промайнула тінь вини. Нічого собі! Удар влучив у болісну точку.

І Вільям, здається, також це помітив.

— Те, що пишуть у газетах, — брехня від першого до останнього слова, — я встала так, щоб опинитися між чоловіками і нарешті привернути до себе увагу. — Сьогодні у храмі…

— Цить. На два слова, — сухо перебив мене слідчий і підштовхнув у протилежний кут коридору. — А ти тільки посмій ворухнутися — пошкодуєш, — кинув Еду наостанок.

Ой, матінко, відчуваю, буде буря. З майже законним виховним моментом, як тоді, коли я збігала з уроків, а бабуся лаялася, намагаючись достукатися до мого сп'янілого від злості розуму.

— Ти маєш совість? — гнів еньяна Колті не забарився у всій своїй повноті. — Як була втрачена, так і залишилася. Навіщо я тебе мало не за вуха з болота тягнув? Облаштовував, підтримував, хвилювався. Думав, з тебе вийде гідний фахівець або хоча б зразкова дружина й мати, а ти привела в мій будинок цього… — він мазнув по Еду, що спалахнув від гріву та сорому, зневажливим поглядом, — …павичка з шляхетних. Ні статків, ні чесного імені, ні майбутнього. Всіх переваг — спритність і гарне обличчя. Боги, Грейс. Не чекав від тебе такого подарунка на старість.

— Хто ще кого втягнув. І у що, — буркнула, насилу змушуючи себе дивитись просто в очі старого. — Еньяне Вільям, я, звичайно, ваша підопічна, але вже не дитина.

— Та я знаю, — зітхнув слідчий роздратовано. — І ніколи не була, як подумати. Але все ж таки… Ех, сопля. Доживеш до моїх років, може, зрозумієш. Подумати лише: зв'язалася з аферистом!

— Загалом він вас чудово чує. І він не аферист, — я вперто скинула підборіддя. — Точніше, так, ви маєте рацію, аферист. Але й у мене пика в пір’ї по самий хвіст.

Ми вперлися один в одного поглядами, наче два барани — лобами. Хвилина, інша… Слідчий здався першим:

— Гаразд. Що вже тепер… Проходьте, раз прийшли. Взуття зніміть тільки, нема чого бруд розводити.

Він розгорнувся і, злегка накульгуючи, подався геть. Ми з Едом переглянулись. Я підійшла і, мовчки знизавши плечима, стиснула його руку. Етап знайомства пройдено, вже добре, а там буде видно.

— Ну? Довго на вас чекати? — долинуло з глибини будинку.

— А що з його обличчям? І рукою? — тихо поцікавився Едвард, поки ми роззувались.

— Нещасний випадок на завданні, — ледь чутно відповіла я. — Ловили сектантів, а серед них виявився талановитий бойовий маг-вогневик. Двоє загиблих, із десяток поранених. Вілла сильно тоді поранило: цілителі зуміли залікувати опіки, але відновити пошкоджені тканини... на жаль. Довелося вживляти магічні провідники, робити протези, поєднувати це все, щоб хоч трохи відновити рухливість. Працювали майстри своєї справи, але вони не всесильні. Я дізналася, вже коли його виписали, внесла кілька покращень у роботу механізму пальців, додала точності та узгодженості у рух механічних частин. Рукою він володіє цілком пристойно, нога і зовсім майже як нова, але шрами на обличчі справді моторошні, довелося прикрити.

— Дай вгадаю: його після цього списали?

— Угу. З пошаною та помпою відправили у відставку. Але Вілл жив цією роботою, дихав нею, любив своїх підлеглих, наче дітей. Своєї родини немає, сам розумієш.

— Давно це було?

— Декілька місяців тому. У газетах писали.

— Шикарно. І після цього вихованка приводить у будинок підозрілого суб'єкта, замість того, щоб представити колишньому опікуну перспективного у всіх сенсах молодого чоловіка. Та ти зовсім від рук відбилася, дитино.

— Ну що вдієш, — я картинно розвела руками, — життя взагалі штука непередбачувана.