Глава 27

***

Всю дорогу до будинку Еньяна Колті я перебирала варіанти початку розмови. Вони вагалися від "не стріляйте, будь ласка, я все поясню" до "зберігайте спокій — і ніхто не постраждає". Проблема полягала в тому, що незважаючи на показну впевненість, внутрішньо я сумнівалася.

Еньян Колті був людиною з дуже міцним характером та сильною профдеформацією. Прискіпливий, педантичний і зовсім не виносив скиглення, істерик та інших бурхливих проявів емоцій, вважаючи їх завадою розслідуванню.

Ось на цю схильність оцінювати світ виключно з погляду фактів і доказів, я й розраховувала. Адже не винесе він нам вирок, навіть не допитавши? А там, може, і намацаємо зі старим тонку нитку порозуміння.

Сподіваюся.

Якщо пощастить.

На щастя для нас із Едом, за будинком відставного слідчого ніхто не шпигував. Чи то давним-давно забули про моє з Віллом знайомство, чи то просто не подумали, що я зважуся на таке нахабство. Що ж, тішить, що ми хоча б не дарма лазили по темних і брудних провулках, небезпечних дахах та чиїхось сараях, ховаючись від уваги патрулів.

— Впевнена, що цей будинок? — Уточнив Ед, перед тим як відімкнути хвіртку на задній двір.

Я кивнула, і ми прошмигнули в густу тінь під розлогими деревами. Навколо стояла сонна тиша, вогні у вікнах сусідніх будинків були погашені, а от у житлі Колті, схоже, спали не всі: з-під щільно задернутих штор на першому поверсі пробивався промінчик світла.

Я глибоко вдихнула й постукала. Відступила на півкроку, вчепившись в руку Еда і готуючись бігти за найменших ознак небезпеки. Втім, Едвард теж був напружений до краю, це відчувалося в скутості рухів і в тому, як він весь підібрався і напружився, наче зведена пружина. І як відсунув мене за спину. Про всяк випадок.

Хвилина. Тиша. Жодного шереху на вулиці. Звук замку, що клацнув, здався мені голоснішим за залп десятка рушниць. Стулка поїхала всередину, блиснула рука, майже повністю прихована складними металевими конструкціями. У яскраво освітленому отворі застигла висока худорлява постать:

— З'явилися нарешті.

Чоловік уважно роздивився нас, потім відступив на крок назад. Відблиск лампи впав на його обличчя, висвітлюючи широку різьблену накладку з металу, що закривала половину чола, щоки та скроню. Ед здригнувся від несподіванки. Мда, незвичне і не найприємніше видовище, мабуть, варто було попередити заздалегідь. Я стиснула його руку і тихо прошепотіла:

— Ходімо, поки нас не помітили.

Житло Еньяна Колті зустріло нас сухим жаром комину, ароматом яблучного пирога і неперевершеним бардаком. Довгий коридор виявився заставлений стелажами і комодами, заваленими листами, протоколами, газетними підшивками, кинутими невпопад у найнепередбачуваніших місцях альманахами та довідниками… Вілл явно не нудьгував на пенсії.

— Еньян Колті, — почала я, не відриваючись від споглядання творчого безладдя. — Знаю, як виглядає наш візит. Але присягаюся, я все можу пояснити.

Я озирнулася, усвідомивши, що мене не слухають. Вільям застиг у проході, буравлячи пильним поглядом еньяна Лодлі. Оцінюючим, важким, неприязним і… гнівним, чи що? Едвард, що логічно, відразу напружився і наїжачився. Якби він був котом, напевно, вигнув би спину дугою і зашипів.

— Ти, значить, і є той дрібний шахрай, — підбив підсумок своїм роздумам колишній слідчий.

— Ну, не такий дрібний, якщо вірити сумі винагороди.

— Переоцінили, — відбив Вільям. — Явно переоцінили. Не інакше як не розгледіли.

— Що ж тоді досі не зловили? — Ед скривився у зневажливій напівусмішці.

— Це дивлячись, хто ловить. Якщо ці ідіоти з міністерства, то не рахується: вони комара на носі не вдарять — промажуть. Тобі пощастило, що ми не зустрілися, доки я був на службі.

— Або це вам пощастило.