Глава 22.3

Тінь, що майнула поруч, роздивитися не встигла, а ось яскраве світло, що золотистим куполом накрило крихітний острівець зі мною в центрі, ще й як. 

Те, що відбувалося далі, нагадувало погано змонтований фільм. За межами золотої напівсфери свистіла і кришилася різнобарвна скляна смерть, а всередині... Всередині час побіг у зворотньому напрямку. Повільно, неохоче, але невблаганно.

Ніби уві сні я підняла руку і клацнула нігтем по гострому лезу точно над своєю головою. Уламок радісно блиснув в напівтемряві і, слухняно крутнувшись навколо своєї осі, злетів угору. Дістався до краю купола, завис на мить, зісковзнув по його поверхні на підлогу, розлетівся на десяток менших уламків. Я ледь проковтнула ком у горлі та обернулася.

Едвард Лодлі, похмурий і вкрай зосереджений, завмер за півкроку від мене. На розкритій долоні нестерпним золотим вогнем горів хронометр, циферблатом у підпросторі повзли дві стрілки.

У зворотний бік.

Три, два, один… Золоті промінчики застигли на нульовій позначці. Я кліпнула очима, повертаючи собі звичний зір. Купол розтанув із легким шипінням, а ми обоє опинилися під перехресним вогнем сотень очей і прицілом не менше десяти вартових.

— Взяти їх! — хрипкий голос Луїса Гейба, здається, розірвав кайдани тиші.

Ед скинув на мене попереджувальний погляд, стрімко забираючи хронометр у підпростір.

— Бігом!

Ми рвонули з місця одночасно. Рука об руку, зигзагом по два кроки, ухиляючись від дротиків з паралізатором.

— Туди! — Він штовхнув мене під прикриття вівтаря.

— Стій! Магія…

Поясняти було ніколи, я на мить зупинилася і рвонула нитки, що ще чіплялися за мої руки. Вибач, Коло Передбачень, присягаюся, якби тобою керувала я, ти б не постраждав. І щиро сподіваюся, що внесених виправлень вистачить, щоб храм не впав на голови натовпу.

— Ззаду! — раптом крикнув Хорас, про якого я в метушні встигла забути.

Ед обернувся — і встиг збити з ніг вартового, до того, як той налетів на нас. Син канцлера підхопив на руки непритомну наречену і ступив за межі кола.

— Замріть!

Попередження виявилося до речі: залишена без нагляду магія храму опоясала нас чотирьох широким кільцем, відсікаючи і від нападників, і від виходів. Стовп золотих іскор піднявся майже під самий купол і раптово склався у величезний вінець із сімома зубцями, увінчаними різнобарвними вихорами. Натовп здивовано ахнув, а ми, як заворожені, дивилися на те, як пориви вітру з порожніх вікон повільно змащують видіння.

— Заарештувати! — наказ короля вивів мене зі ступору. — Усіх! Зараз же!

Сяюча стіна потоншала і місцями почала рватися, звільняючи проходи для варти.

— Біжіть, — прошипів Хорас, повільно опускаючи Ві на підлогу і демонстративно піднімаючи руки. — Ну?! Чого чекаєте?

І ми рвонули.

Поскальзуючись на уламках, прориваючись через згустки магії, падаючи, обдираючи долоні і знову підводячись.

Знову вівтар, дальній кут, службові дверцята. Одного стражника Ед зніс потужним ударом у щелепу, другого я відволікла обманним випадом, а потім безсовісно завалила банальною підніжкою. Крок, ривок, закрити за собою засув, шкода, привалити двері нема чим.

— Звідки ти взагалі взявся? — могла б і раніше спитати, мабуть.

— Рухайся! Ходу, ходу, ходу! — гаркнув Ед, хапаючи мене за плече і змушуючи нестись кудись уперед.

По бруківці за нашими спинами загуркотіли важкі кроки.

— Ще трохи, туди!

Він щось шпурнув за спину, там гримнуло і спалахнуло, вдарив порив гарячого вітру. Легкі наповнилися їдким сизим димом, я закашлялася, але за кілька кроків ми завернули за ріг — і стало легше. Ед на мить запнувся, озираючись на всі боки, потім лихо свиснув і махнув рукою одному з кінних екіпажів, що стояли біля краю тротуару.

— Давай же!

Тяжка оксамитова спідниця плуталася в ногах, затягнутий заради свята корсет не давав нормально дихати. Від шаленої погоні я зовсім не розуміла, що коїться, серце підкотило до горла, думки сплуталися. У криту коляску ми застрибнули вже на ходу. Боги, та я б у житті не зробила такий кульбіт, але Ед схопився на підніжку першим і силою втягнув мене всередину.

— Далі я сам!

Невідомий візник буквально скотився зі свого місця на тротуар і одразу, не озираючись, кинувся геть від нас. Ед перехопив віжки. Свиснув батіг, коні ображено заржали, але рвонули так, що мені залишилося тільки сповзти на підлогу і затулити очі руками, благаючи богів, щоб ми не розбили голови на черговому повороті.

Мамо, що ж ми наробили?!

Що ж наробила я?