Глава 20.2

— Я теж хочу бути впевнена, що ти не розкажеш про знайомство зі мною, якщо тебе спіймають, Едвард Лодлі, — видихнула йому в губи. — Поклянись, що я не маю відношення до твоїх сумнівних справ.

— Ах ось як? — його обличчя висвітлила хитра усмішка, в очах спалахнув лукавий вогник. Замість того, щоб відсахнутися чи вколоти черговим жартом, Ед раптом стиснув мою талію, розвернув, змусив позадкувати до найближчого дерева і притулив спиною до шорсткої кори. — Інакше що?

— Совість замучить.

Він тихо хихотнув, а через мить я виявилася намертво стиснута його залізною хваткою. Дихання зірвалося остаточно, серце впало кудись у п'яти. Удавати, що все це — лише гра і тренування, стало майже неможливо, Ед напевно зауважив, що мені абсолютно не хочеться вириватися по-справжньому. І все ж я видавила з себе на чистій упертості:

— Так що? Ти знайомий з Грейс Колті?

— З тієї, що переді мною зараз, точно ні. Але дуже хотілося б познайомитись ближче, якщо вона дозволить.

А потім він таки подолав останній сантиметр, що розділяє наші губи.

Я заплющила очі, повністю поринув у потік відчуттів. Насолода першого дотику, обережність, змішана зі стриманим натиском, сила і спокуса, але й чуйність, ніжність, жадібне захоплення від того, що відбувалося, здавалося, поглинули нас обох. Господи, ясна річ, що я багато разів у житті цілувала чоловіків, як і вони мене. Ось тільки в той момент мені стало зрозуміло, що ніколи раніше не було так. Так пронизливо, чуттєво, так…

Раптом Ед завмер і відсторонився. На обличчі його відбилося справжнє сум'яття. Він окинув мене збентеженим поглядом і хрипко промовив:

— Грейс, вибач. Сам не знаю, як так сталося. Захопився. Не бійся тільки, гаразд? Я тебе не зачеплю.

— А схоже, що я налякана?

І я безсовісно притягла його назад, ловлячи губи. Та жінка я зрештою чи ні? Я хочу отримати цей чортів поцілунок, хочу його весь тут і зараз. Не від когось іншого, а саме від цього нестерпного і абсолютно непередбачуваного чоловіка, найманця та бастарда, аристократа та, схоже, мага часу. Маю право, між іншим. Хоча б як компенсацію за витрачені нерви.

Ед немов угадав мої думки. Однією рукою притримав моє підборіддя, другою розстебнув шпильку в моєму волоссі. Локони, що звільнилися, тут же виявилися безцеремонно затиснуті в кулаку. Ось тепер точно жодних шансів на те, щоб відвернутися чи втекти.

Ох. Стало не до жартів, бо я, здається, остаточно втратила голову, а разом із нею й здатність мислити раціонально. Наодинці з малознайомим авантюристом у нічному лісі, за крок від того, щоб перейти до наступної стадії… кхм… близького знайомства. І з повною згодою на це «знайомство». Ні, здається, вроджений потяг до неприємностей не під силу змінити жодному посмертю.

Ед схаменувся першим.

Відірвався від мене, важко сперся долонею на стовбур дерева, заплющив очі і глухо застогнав.

— Що з тобою? — боюся, прозвучало більш стривожено, ніж спокусливо. — Ед?

— Ти й справді не вмієш вибирати чоловіків, Грейс Колті, — глухо озвався він. — Ні б штовхнути мене коліном, відвісити ляпас, вирватися, втекти… Куди твоє почуття самозбереження поділося?

— Здається, воно мені зараз не потрібне.

— Нам не можна… Не можна заходити далі, ніж вже зайшли. — Він схилився і тицьнувся чолом у моє чоло. У темряві його очі блиснули не гірше за зорі у нічному небі.

— Чому? Якщо ми обидва цього хочемо.

— Через, як ти одного разу висловилася, довготривалі наслідки, Грейс. І через те, що мені зовсім нема чого тобі запропонувати: ні спільного майбутнього, ні гідного імені, ні навіть забезпеченості.

— Та я наче й не просила. Більше того, я сама можу сказати те саме.

Він посміхнувся.

— Ти дивовижна дівчино, знаєш про це? Розумна, вродлива, спокуслива. Дратівлива, так, але й принадна одночасно. Та все одно… Я зражду тебе, Грейс.

— Як це? — прошепотіла я, думаючи, що не дочула.

— Післязавтра, в день церемонії, на світанку я поїду з міста. Мене не буде на ритуалі, боюся, аферу з Колом Передбачень тобі доведеться провертати самій.

— З міста? — тихою луною повторила я. — Надовго?

— Не знаю, мабуть, на роки.

Думки купою помчали в моїй голові, перестрибуючи одна з одної, наче квапливі коники. Події дня стали на свої місця: раптовий візит Еда, інтерес до моїх справ, вилазка в ліс, тренування, поради, настанови та підказки. Не знаю, чи зіграло тут почуття провини чи все-таки таємне бажання стати кращим і чеснішим, ніж здається, проте на зраду ці вчинки в моїй особистій шкалі пакостей тягли слабо.

Я вже давно не маленька дівчинка. Чекати від сторонньої і нічим не зобов'язаної мені людини жертовності або героїзму — доля книжкових героїнь, а не втраченої душі, яка живе друге життя поспіль. Якщо я чогось і навчилася, то це тому, що сподіватися треба лише на себе. І точно не варто розраховувати на несподівані подарунки від незнайомців.

Ед відступив на крок, підозріло спостерігаючи за виразом мого обличчя.

— Накричи на мене, чи що. Можеш ударити, адже заслужив, — на його губах з'явилася гірка посмішка.

— Ти нічого мені не винен. Наш договір не передбачає…

— До демонів договір, Грейс! — він схопився за голову і нервово попрямував від краю галявини до іншого. — Я ж вплутав тебе в цю історію. Підставив. І тепер кидаю.

— Я б і без тебе влізла. І підставилася б із більшою долею ймовірності. Натомість тепер маю шанс вийти переможцем з цієї сутички.

— Кинь усе. Відмовся. Подруга зрозуміє, якщо вона справді подруга. Але ще краще – біжимо вдвох. Знайдеш житло в новому місті, відкриєш ще одну крамничку, якось упораєшся. Може, зустрінеш гідну людину, вийдеш заміж, зрештою, — на цій фразі він завмер, і в очах прослизнула така туга, що в мене серце стислося. — Так, це не зовсім те життя, про яке ти мріяла, але більшого я запропонувати не можу: пхати руку в вогонь, а голову в петлю — це надто для мене.