Глава 17.2

— Зухвалості не вистачить, — видихнула вона, а потім підвелася навшпиньки і видихнула йому в губи: — Будь впевнений, якщо зі мною щось трапиться, свободи тобі вже не бачити. Більше того, відомості про те, що сталося, опиняться в міському відділі розслідувань протягом кількох годин. Не знаю вже, що пов'язує тебе з королем, але про заступництво майстра Шестопера і його колег можеш забути назавжди.

— Вже встигла нажалитись усім поспіль? — Його рука ковзнула на її талію, притягла впритул, стиснула, не дозволяючи вирватися і відступити.

— Тільки друзям, маркіз Дрейтвінд, — енья Колті й не подумала зніяковіти чи відштовхнути його. — Яких у мене, на відміну від вас, виявилося чимало. А знаєте чому? Тому що я не кидаю їх у біді, рятуючи свій зад. Спробували б теж, може, не довелося б шантажувати всіх зустрічних-поперечних, щоб отримати результат.

Вона войовничо підвела голову і витріщилася на нього. Здається, ще трохи — і спалахне від люті, прикрасивши кухню синіми сполохами. Зухвала штучка! Вогняна, зовсім не схожа на зніжених аристократок, тільки вперта, як віслюк. І, якщо залякати або спантеличити її не вдалося, доведеться шукати інші шляхи.

— Схоже, я тебе недооцінив, — він відступив назад і оглянув Колті з зацікавленістю та навіть краплею поваги. — Ну гаразд, чого ти хочеш?

— Гарантій. Що ти не запхаєш більше свого носа в мої справи і що я більше про тебе не почую.

— Дурниці, — озвався він без роздумів. — Таких гарантій немає. Але можемо спробувати домовитись. Поверни та виправ хронометр, віддай документи, які стосуються моєї родини. Потім я, так і бути, дам тобі спокій, допоки твої вчинки не стануть загрозою для мене.

— Як твої для мене?

Обидва замовкли, важко міряючись поглядами.

— Так. Схоже, у нас патова ситуація, — підбив підсумок Едвард.

— Схоже, що так, — вона закусила губу і про щось замислилася. — Слухай. Давай спробуємо спочатку: я не маю жодного бажання загрожувати тобі або вплутувати в цю справу когось третього. Я розумію, що ти не зобов'язаний мені вірити, але ми знаємо надто багато, щоб навмисно зв'язуватися з представниками закону. І, до речі, я не думаю, що ти справді готовий мене убити заради власної безпеки.

— А ось це дарма, — він склав руки на грудях і сів на край столу. — Ще кілька хвилин тому я був до цього ближчим, ніж сам очікував.

Вона непевно повела плечима, ніби показуючи, що, як і раніше, не сприймає загрозу всерйоз.

— Учора ти мчав сюди напівживий, щоб попередити мене про небезпеку.

— Я хотів себе врятувати. І забрати артефакт, — невдоволено буркнув він.

— І тільки? — в очах блиснуло лукавство.

— Так. Твоя помилка в тому, що ти хочеш бачити у моїх вчинках те, чого там немає.

— Чи ти не хочеш визнавати, що за ними стоїть щось інше. Наприклад, банальна порядність.

— Колті! — загарчав він, втрачаючи терпіння.

— Добре-добре. Мовчу, думай, що хочеш. Але насправді у нас обох один вихід: повірити один одному на слово та розгребти цей завал разом.

— Тобто триматися подалі від заздалегідь провальної авантюри ти не бажаєш?

— Я не залишу подругу. І не відмовлюся від наміру вплинути на Коло Передбачень. Більше того — абсолютно точно це зроблю. Без креслень це було авантюрою, але з ними… Ед, ти не уявляєш, який це дивовижний механізм, який він чудовий у своїй простоті та елегантності! — вона, здається, навіть не помітила, що назвала його просто на ім'я. Зате на обличчі з'явилося те чарівне захоплення, яким зазвичай супроводжуються жіночі розмови про прикраси або наречених, а зовсім не про старовинні залізяки. — Я вже все продумала і накидала первинну схему, та там із найпростішими деталями можна це чортове колесо крутити, як заманеться. Я дійсно можу допомогти Вів'єн.

— О боги! — не повірив він. — Тобто ти пропонуєш мені довіритися твоєму професійному чуттю і ризикнути власним майбутнім через вашу дівочу дружбу?

— Або відійти та не заважати.

— Чудовий план. Краще вже втекти з міста прямо сьогодні, — пирхнув він, але продовжити не встиг — на першому поверсі брязнув дзвіночок на вхідних дверях.

— Доброго ранку! — долинув приглушений голос сирени. — Є хто вдома? Я вже на місці.

— У неї що, ключі від твоєї крамниці? — прошипів Ед, миттю відходячи в дальній кут, щоб випадково не потрапити на очі сирені.

Грейс кинула зляканий погляд у бік сходів.

— Жоззі тут працює, взагалі-то, — шепнула ледь чутно і відразу додала на повний голос: — Я вже закінчую сніданок, скоро спущусь! Почекай на мене внизу.

— Ага. Не поспішай, їж спокійно.

Ед тільки похитав головою, спостерігаючи за тим, як Грейс квапливо збирає брудний посуд. Коли стіл спорожнів, дівчина рішуче змахнула з чола впале пасмо:

— Якщо підсумувати, то ми обидва дорослі люди. Погрозами обмінялися, перспективи оцінили, висновки напрошуються самі собою. Решта – порожні суперечки. Роби, як вважаєш за потрібне. Мені час займатися роботою, а тобі йти, бажано тихо і непомітно. І що б ти там не думав, я справді вдячна за допомогу та попередження. До обряду в храмі ще кілька днів, встигнеш зібрати речі та втекти. Наскільки я розумію, тебе у цьому місті нічого не тримає.

З цими словами вона нахилилася, вийняла з нижньої шафки невелику коробку і, залишивши її на столі, квапливо прослизнула до сходів. Ед не встиг її затримати, а кидатись слідом застерігся, щоб не привернути непотрібної уваги.

Кроки стихли, до кухні долинула тиха розмова Грейс і Жоззі — внизу починався звичайний буденний день невеликої торгової крамниці.

Ед підтяг до себе коробку і обережно зазирнув усередину: на кількох акуратно складених аркушах паперу мірно цокав його хронометр.