Глава 13.1

— Не муч себе, я знаю, коханий, — муркотнула вона хвилюючим голосом. — Ти не вільний у своїх рішеннях. Титул накладає на тебе обов'язки, особливо перед сім'єю.

— Не ображаєшся? — його руки якось непомітно перекочували на її талію, притягли, не даючи відступити.

— Ні в якому разі, — посміхнулася вона. — Образи — це для простолюдинів та черні. А я леді, до того ж люблю тебе і підтримую будь-яке твоє рішення.

— Навіть весілля з іншою? — обережно уточнив він.

— Особливо його, — вона поклала руки на його груди, ковзнула пальцями під поли молочного сюртука, пробіглася кігтиками по шовку жилета, тонкій тканині сорочки, дражнячи і провокуючи одночасно. — Ти повинен досягати і завойовувати, мій вогняний леве, — вона злегка прикусила губу і трохи закинула голову, дозволяючи йому помилуватися витонченою шиєю. — Якось ти успадкуєш усе, чого досяг твій батько, а це чимало. Шлюб має зміцнити твій високий статус, а не послабити його. Його величність не має синів, думаю, таємниця, хто стане наступним монархом, не така вже й таємниця.

— Не квап події. Кредігус не хоче підписувати наказ про призначення спадкоємця. Він щось затіяв, — зауважив Хорас. — Усю таємну службу підняв дибки, ледве землю носом не риє, шукає щось.

— Упевнений, що не когось? — уточнила красуня, шумно вдихаючи аромат його парфумів. Хвилюючий, солодкий, із терпкою ноткою. Як же вона нудьгуватиме без цієї гострої солодкості!

— Гарне запитання… До чого воно?

Вона трохи відсторонилася, подарувавши коханцю поблажливий погляд. Потім намотала на палець золотисте пасмо його кучерів, змусивши Хораса схилитися нижче.

— Я знаю про короля багато особистого, мій любий. Дуже особистого. Наприклад, що, незважаючи на відсутність дітей, кохання, те саме величезне і чисте, в житті монарха все ж було. Давно, ще в молодості. Не знаю, чи були у тієї інтрижки наслідки, але… будь уважний.

Обличчя Хораса на мить скам'яніло, і плечі світської красуні виявилися затиснуті зовсім не любовною хваткою.

— Чому ти це кажеш?

— Бо хочу тобі добра, любий, — вона м'яко поклала свою долоню поверх його. — Я вмію думати наперед та обирати друзів. У нас обох блискуче майбутнє. Разом або окремо, не має значення. Хоча впевнена, якщо через якийсь час ми обоє захочемо продовжити знайомство, така дрібниця, як шлюб, не стане перешкодою. Тільки пообіцяй мені дещо.

Вона спритно позбавила його сюртука і почала розстібати гудзики сорочки. Одну за одною, навмисне повільно, ніби насміхаючись.

— Що саме?

Він потягнув край пишної мереживної спідниці вгору, торкнувся витонченої ніжки в білому панчоху. Дихання Марсели збилося, по оранжереї прокотився півстон-напівзітхання, коли губи Хораса проклали доріжку поцілунків до пишних грудей.

— Що залишишся моїм другом. І… не станеш постійно тягати уніформу своєї служби, — посміхнулася вона. — Тобі не йдуть темні тони.

— Ти завжди зможеш зняти з мене одяг, — пообіцяв він, підхоплюючи коханку на руки.

Світ зрадливо хитнувся, але Хорас вже опустив Марселу на широкий садовий диван із подушками. Його руки знову ковзнули під спідниці, пройшлися вище за мереживні підв'язки, обхопили округлі стегна. Фрівольна забава перетворилася на намір, що цілком оформився.

— Мабуть, займуся цим зараз, — видихнула вона, вигинаючись йому назустріч. — І прямо тут!

***

  Приблизно через півгодини, коли цілком задоволені один одним коханці попрощалися, Марсела дотяглася до срібного дзвіночка на столику і дзенькнула в нього не по-жіночі наполегливо. На звук з'явилася зовсім не покоївка або хтось із домашньої прислуги, а чоловік, одягнений у непримітний сірий одяг.

— Чув?

— Так.

— Що скажеш?

— Він знає, що відбувається. Модуляція голосу та різкі зміни у поведінці, коли ви згадали ту давню історію, підтверджують мої здогади. Можливо, поки не уявляє, що шукати, але знає, що підозри небезпідставні.

— От і я так думаю, — Марселла сіла зручніше, старанно поправила підв'язки на панчохах, нітрохи не бентежачись того погляду, яким її нагородив чоловік у сірому. Потім розправила і опустила спідниці, підібрала з підлоги туфельки з алмазними бантиками, нашвидкуруч підколола шпильками каштанові локони, що розпустилися. — Нехай за Хорасом уважно стежать, гадаю, з його можливостями та моїми знаннями ми встигнемо дістатися мети раніше за інших.

Вона недбало махнула рукою співрозмовнику, відпускаючи його, але чоловік застиг на місці.

— Моя леді. Якщо ми здобудемо перемогу в цій грі, точніше, коли ми її здобудемо, ви виконаєте свою обіцянку?

Вона встала, неквапливо підійшла до чоловіка, поклала руки йому на плечі, трохи піднялася на носочках, щоб дотягнутися до його губ.

— Обов’язково.