Глава 8.2

Комендантка здавлено хрюкнула і ледь не осіла на підлогу від такого кричущего недотримання етикету.

— Грейс, — представилася я, краєм ока помічаючи, як грім-баба йде червоними плямами. Ще б пак: ані реверансу, ані звернення на прізвище, ані навіть шанобливого «леді» я видавлювати не стала. — Та, як сказати, швидше втекла так ефективно, що нікого близького не залишилося.

— Ясно, — леді трохи насупила чудові тонкі брівки і дуже серйозно кивнула. — Вибачте мені безтактність та вторгнення до вашої кімнати. Мені пошукати лазівки в тому зводі безглуздих правил, щоб не порушувати ваше усамітнення?

— Що ви! Удвох точно веселіше.

— От і добре! — І повернувшись до комендантки, вона додала зовсім іншим тоном: — Ви можете бути вільними. Якщо нам щось знадобиться, ви одразу дізнаєтесь.

Заперечень, зрозуміло, не було.

Вів'єн виявилася саме такою, якою зовсім не мала бути. У лічені дні їй вдалося потоваришувати з усім обслуговуючим персоналом академії, включаючи прибиральниць, сторожів, ремонтників та охорону. І поставити на місце всіх лізоблюдів, які приходили засвідчити свою пошану надії королівства.

А таких знайшлося чимало. Новина про те, хто саме влаштувався в гуртожитку, миттєво облетіла ряди адептів. Під найідіотськішими приводами до нас заглянули всі молодші нащадки збіднілих дворянських сімей, сини успішних торгашів з гільдії, пара десятків аристократів різного ступеня знатності і навіть дехто з молодших викладачів. Ві залишилася підкреслено ввічливою і абсолютно непробивно холодною, тим самим даючи зрозуміти: вона тут не компанію для розваг шукає і не майбутнього чоловіка, а збирається вчитися.

І навчалася на заздрість багатьом. У Ві виявився дар ілюзій. Її здатність створювати будь-які зовнішні вигляди, помножена на мою пристрасть до експериментів, незабаром став місцевою легендою. Згодом ми навчилися порушувати статут академії і віртуозно замітати сліди, уникаючи покарання. Тобто всі, звичайно, знали, хто розігрує ідіотів-адептів, що особливо зарвалися, але довести нічого не могли.

— Скажи чесно, у що ти вляпалася? — я старанно відвернулася від їжі, щоб не захлинутися слиною.

— Так я й сказала: в дівич-вечір, — Ві понурілася і стиснула губи в тонку лінію. — Дівич-вечір, дракон його розірви. На честь майбутнього весілля, триногий жигл його в голову!

Я чесно спробувала уявити цю картинку, але дрібна кровожерлива погань із кривими ногами та чорними крилами, або жигл болотяний червонокрапчастий, не асоціювався у мене з весільною церемонією взагалі ніяк.

— Чиє весілля? — обережно поцікавилася я нарешті.

— Моє, звісно.

— І хто щасливий наречений?

— О! Спробуй вгадати із трьох разів. Ні. Ти розумна. З одного, — акуратні нігтики Вів'єн вибили по підлокітнику крісла нервовий ритм.

Добре, виклик прийнятий! Давай міркувати.

Ві розумна та незалежна, під вінець не рветься, хоча легкі інтрижки часом і допускає. Терпіти не може підлабузників і політику, проте за відсутності у короля прямих спадкоємців є однією з найімовірніших претенденток на трон. Друга, якщо чесно, після свого батька. Або не є, якщо розглядати варіант зміни династії. Король у нас посада в основному представницька, реальна влада належить раді Архітекторів та міністрам. Тим часом канцлер Луїс Гейб уже п'ятий рік стоїть у всіх офіційних зведеннях поряд з нашим законним монархом, ніби натякаючи, що він я, ваша надія і опора.

Невже...

Ні. Луїс Гейб старший, Вів'єн йому як дочка, він би не посмів просити руки такої молодої дівчини, хіба що…

— Та ти жартуєш! — ошелешено промовила я. — Не може бути того!

— Ще як може, — підтвердила мію здогадку Вів'єн. — Цей слизький змій Хорас і його тато вже про все домовилися з моїми батьками.

— Вів'єн Гейб, дружина сина канцлера, почесного шефа-покровителя вищої магічної академії Ареона?

— Огидно, аж рота вимити хочеться, — подруга в задумі перевела погляд на пляшку. — Як згадаю його гарненьку пику і самовдоволену посмішку, так плюватися тягне. Ні, ти тільки уяви мене і цього розпусника разом. Подружній обов'язок, діти, щаслива родина? Та він завалив у ліжко половину адепток академії, а іншу половину не взяв тільки з лінощів! А тобі він що влаштував? Травлю. І це я ще про його коханку, любоньку Марселлу Вальс, мовчу. Та ще гадюка.

Мене аж сіпнуло від усвідомлення того, яка ж я наївна простушка. Повірила, що Хорас казав ті слова для мене, що справді вирішив змінитися, навіть десь у глибині душі сподівалася, що останню фразу він вимовив щиро і йому справді боляче думати про наші стосунки.

Дурною була, дурною і залишилася. Він просто згадав, що ми з Вів'єн дружимо, тому і припхався. Чи то моєю підтримкою заручитися хотів, щоб я подругу не відмовляла від шлюбу, чи то підкупити контрактом вирішив, щоб не влаштувала істерики у такий відповідальний для нього момент. Чи то хотів запропонувати роль коханки другого плану. Тьху, мерзото.

— А відмовитись ніяк?

— Та куди там! — Ві наморщила лоба і потерла скроні, наче в неї голова боліла. — Тато вперся — і все. Вперше у житті не змогла його переконати, навіть на міліметр послабити його впевненість у правильності цього шлюбу. Кричав, що я свавільна дура, погралася — і годі. Погрожував, що позбавить мене імені, спадщини, зв'язків і взагалі в порошок зітре, щоб не ганьбила сім'ю. Час, мовляв, взятися за розум і зрозуміти, які вигоди мені це обіцяє. Його титул, зв'язки Гейбів та золото обох сімей — і ось уже я стала главою держави. Таке воно, кохання по-королівськи, перетинчастий жабоглот йому в нирки!

Вів'єн підхопилася і почала міряти кімнату нервовими кроками.

— Ні, серйозно, де я і де трон? Що я з тією короною робитиму? Пил з неї сдувати стану? Буду полірувати алмазики? Під збільшувальну лінзу запхаю? Тьху! І взагалі, хто сказав, що моє серце вільне?

Вона в серцях грюкнула долонею по столу і нависла наді мною, наче караючий меч над головою грішниці: