Глава 6

Скільки всього гарного мені довелося вислухати від Брема! І про безвідповідальне відношення до грошей, і про схильність до марнотратства, і про користь спонсорської підтримки без документально підтверджених зобов’язань.

— Грейсі, — заволав він нарешті, остаточно втративши надію достукатися до моєї підприємницької жилки, — давай ти просто вдаси, що не знаєш терміну «подвійна бухгалтерія», а я сам знайду застосування грошам? Корисне, присягаюся!

— Вибач, — я рішуче відібрала в нього чек і відправила його в сміття. — Іншим разом. Може бути. Якщо зірки будуть на нашому боці. Але це не точно.

— Ну, знаєш! Тоді в мене завтра вихідний. Від таких новин у мене серце боліти починає.

Наступний ранок почався несподівано бридко. На порозі контори застигла ціла делегація: старший міський інспектор зі служби магічного контролю, троє рядових виконавців та маг-ілюзіоніст, мабуть, для фіксації візуальних відбитків у разі виявлення порушень.

— Чим зобов’язана, шановні?

— Енья Грейс Колті? — гном дуже огрядної статури поправив комір із форменою нашивкою інспектора й сунув мені під ніс постанову з печаткою. — Перевірка у зв’язку з анонімною скаргою. Прошу не перешкоджати.

Він відтіснив мене вбік і по-господарськи махнув рукою колегам.

— Що? — я швидко пробігла очима по тексту. Датовано сьогоднішнім числом. От погань, дев’ята ранку, коли тільки встигли? — Якою ще скаргою?

— Анонімною. Ми повинні переконатися, що у вашій крамниці не зберігається заборонених артефактів. Приступайте, — це він вже кинув своїм підлеглим.

— Але…

— Будьте ласкаві відкрити всі приміщення, включаючи сховища та лабораторію, якщо така є.

Який дивовижний збіг: тільки вчора мене попередили, що відмовляти службі контролю не варто, а вранці вже припхалася перевірка? Ну, лорде Гейбе, ну, мерзотник!

— Жоззі, — тихо прошипіла я сирені, — якщо це і є друга та третя частини твого пророцтва, то будь ласка, наступного разу говорити конкретніше. Я хоч пару заклинань для маскування лавки встигну поставити.

— Ні-ні, — перелякана дівчина змахнула віями. — Друг і новина — це ще попереду, слово честі.

Я вимушено повісила на двері табличку «зачинено» й терпляче спостерігала за натуральним обшуком, якого зазнала моя крамниця. Полиця за полицею, ящик за ящиком. Жозефіна металася по залі переляканим метеликом, ойкаючи й охаючи, коли ревізори досить незграбно вивантажували вміст шаф та полиць.

— Не трясіть. Це крихке. Обережно, дорога річ! Давайте краще я.

— Не заважайте, красуне, — суворо наказав гном, відтісняючи сирену до виходу. — Вам нема про що хвилюватися. Поки що, — мені дістався важкий, як ковадло, погляд. — Ще лабораторія, прошу вас, енья Колті.

— Із задоволенням, — процідила я, відчиняючи двері в особисте святилище. — Тільки раджу бути обережнішими: зламані артефакти, самі розумієте: щось може спалахнути, щось обпекти… А втім, чіпайте на здоров’я, швидше закінчимо.

Гном здригнувся й прибрав руку, що тяглася до розкладених по столу кристалів.

— Хлопці, давайте ви, — кивнув він підлеглим. — А ви, еньє Колті, поки відповісте мені на кілька запитань.

Старший інспектор вийняв протокол, сів до столу та приготувався записувати. Пара питань плавно переросла в пару десятків, якщо не в пару сотень, і позбавила мене обіду та останніх крихт терпіння. «Ну, наречений, ну, лорде ти мій благородний! Ніяк не заспокоїшся? Все, довів, гад, влаштую я тобі веселе життя!» 

Лабораторію оглянули так ретельно, ніби тут було скоєно масове ритуальне вбивство. Вивчили, обмацали, ледь не обнюхали, але так і не знайшли, до чого причепитися.

— І останнє, — гном несамовито позіхнув і кинув тужливий погляд на годинник. — Згадайте, чи не траплялося вам останнім часом дивних артефактів? Невідомого призначення або в напіврозібраному стані.

— Я вже сто разів сказала: ані крадених, ані вибухонебезпечних, ані тих, що підслуховують та підглядають.

— А просто підозрілих? Застарілих і давніх настільки, що навіть не зрозуміти, як вони працюють? Чогось, що наче вистрибнуло з минулого? — чіпкі очі вп’ялися в мене не гірше за пазурі. — Подумайте добре, перш ніж відповісти, еньє Колті.

Боже, сподіваюся, я сіпнулася не надто помітно. Виходить, перевірка припхалася сюди зовсім не через шефа-покровителя, а через… Отакої! Вляпалася далі нікуди. Невже за Едвардом стежили? Чи за всіма лавками, куди він міг звернутися? Плюгавий щуромух!

Я повільно дорахувала до трьох, розчепила пальці, відкинулася на спинку стільця, змусила себе зобразити на обличчі страшенну нудьгу й відповіла:

— Цілком точно немає. Таку рідкість я б запам’ятала, це ж моя професія. Можна сказати, покликання. На цьому, сподіваюся, все?

— Так, — сухо підтвердив інспектор. — Ваш підпис ось тут, будь ласка. Усього доброго, еньє.

Двері за непроханими гостями зачинилися, Жозефіна безнадійно оглянула розгром і мовчки взялася за прибирання. Уф, здається, цього разу загроза пройшла повз нас, але мені точно треба бути обачнішою. Я важко зітхнула й повернулася до себе. У лабораторії все було усіяно паперами, інструментами та запчастинами різних форм і розмірів. Схоже, залишок робочого дня я проведу в чарівному, поетичному й невимовно казковому процесі сортування й переобліку.

***

Бам! Перед моїм носом на столі постала пляшка. Красива така, з одним запиленим боком, злегка викривленою верхівкою, художньо зістареною етикеткою та залитою червоним сургучем пробкою. Я придивилася до тиснених золотих літер і свиснула: «Цілющий нектар», колекційний, авторський, рік 3121 від перетинання світів, приватна колекція метра Віллінгбора Кребса. Вартість цієї тари й без вмісту приблизно дорівнювала моєму тижневому доходу, а з урахуванням непошкодженого корка плавно, але невблаганно підбиралася до місячного заробітку всієї крамниці. Зі зворотного боку столу з гордим виглядом застигла Вів’єн, моя найкраща подруга ще із часів академії. Красиво стояла, впевнено, переможно піднявши голову й начепивши на обличчя вираз «раденький, що дурненький».