Глава 5

Гарний настрій миттєво випарувався, сподіваюся, мені хоча б вдалося не скривитися надто явно.

— Лорде Хорасе Гейбе, — процідила я крізь зуби. — Яка несподівана зустріч!

— Вибач, що не попередив про візит. — Його уклін вийшов вишуканим і поважним, рівно таким, яким не мав би бути, враховуючи обставини нашої останньої розмови.

— Не сподівалася вас побачити.

— Знаю, — несподівано серйозно озвався він. — Пам’ятаю набагато краще, ніж хотів би. І все-таки я тут.

Підійшов, взяв мою руку й підніс до губ, лишаючи на пальцях легкий поцілунок. Його погляд пробігся по приміщенню, полицях, по розкладеним на продаж артефактам. На мить затримався на сирені, що старанно ховалася за газетою.

— Радий бачити, що справи в тебе дійсно йдуть непогано.

— Вашими молитвами.

Треба віддати належне: на випещеному обличчі не смикнувся жоден м’яз.

— Чи не запросиш мене пройти?

— Ви впевнені, що це треба?

— У мене до тебе серйозна пропозиція. Ділова, — поспішив уточнити він і виразно зиркнув на Жоззі. — Але її краще обговорити наодинці.

Ой, та байдуже, все одно Жоззі все з мене витягне потім. Але я кивком указала на гостьовий кабінет. Сама увійшла першою, сіла в улюблене крісло, не чекаючи на запрошення старшого за статусом. Звичайно, поруч із титулованим аристократом я була ніким і мала б постояти, але зараз ми знаходилися на моїй території, а отже, деякими правилами етикету можна було сміливо знехтувати. Хорас, втім, не звернув на цю деталь жодної уваги.

— У тебе тут мило, — сказав він натомість. — Гарно. Затишно. Почуваюся так, ніби повернувся в дитинство. Знаєш, у ті часи в нас був будиночок на околиці міста, чимось схожий на твою лавку: темне дерево, лаковані сходи біля входу, величезні вікна, але невеликі кімнати, шафи з книгами. Навіть камін у кабінеті батька розташовувався в тому ж куточку, що й тут. Гарний будинок, старий, з пам’яттю та розумінням. Мені він подобався.

Витонченим рухом він зняв капелюха та рукавички й поклав їх на столик біля входу. Потім розстебнув темний сюртук, недбало поправив шийну хустинку. Все як завжди: елегантні вивірені рухи, стримана грація. На жаль, Хорас був красенем і чудово це розумів.

— Навіщо ви прийшли, лорде Гейб? Поділитись зворушливою історією з минулого?

— Не зовсім, — його чуттєвих губ торкнулася сумна посмішка. — Просто згадалося, вибач. Накочує щось останнім часом.

Я промовчала, чекаючи, коли ми нарешті перейдемо до справи.

— Ну гаразд, — здався він. — Вважаєш за краще не гаяти дорогоцінного часу? У мене до тебе пропозиція. Але спершу…

Він раптово випрямив спину й вимовив, чітко відокремлюючи одне речення від іншого:

— Я хочу перепросити за свою безглузду поведінку та прикре непорозуміння, що сталося в академії. Мені соромно за ті вільності, що я припустився до вас, еньє. Жаль, що завдав стільки клопоту. Мої вчинки навряд можна назвати гідними, у чому я щиро каюсь. Надалі зобов’язуюсь виявляти стосовно вас ту повагу, на яку ви, без сумніву, заслуговуєте. Пропоную забути сварки й почати спілкування із чистого аркуша, як і личить двом дорослим, розумним людям.

У цьому був весь Хорас. Цілеспрямований і лицемірний, спритний, як гадюка, але часом до потворного переконливий. Або милий. Або щирий. Або галантний. Залежно від вимог конкретної ситуації.

Справжній аристократ і політик, не рівня багатьом. Красень і марнотрат, але дуже розумний. В азартні ігри не програвався, у великі скандали не влипав, користувався прихильністю жінок, але при цьому примудрявся не викликати загального засудження. Академії допомагав із повною самовіддачею, не цурався благодійних балів та інших громадських заходів. Звичайно, у мене язик би не повернувся назвати його прикладом для наслідування, але десь у глибині душі не можна було не визнати: поставленої мети він вміє добиватися із шиком та блиском.

Вважати таку людину добрим знайомим чи другом було б нерозважливо, але мати її у ворогах — безрозсудно, у чому я вже переконалася сповна.

— То як, Грейс? Чи можу я розраховувати на прощення? — він, мабуть, теж вирішив перейти на «ви».

— Можете, — я сухо кивнула й простягла йому руку. Солом’яна згода краща за золоту зваду, а залізну кочергу можна тримати під столом: і виймати не довго, і використовується ефективно в дев’яносто дев’яти відсотках зі ста. — То що привело вас у мою маленьку лавку?

— Зізнаюся: я безсоромно скористався службовою потребою в особистих цілях, — він усміхнувся й виклав на стіл теку зі штампом служби магічного контролю.

Вона виявилася запечатана не лише стандартним замком-кнопкою, а й слабким закляттям. Щось змішане, начебто від випадкової втрати та пошкоджень, точніше визначити не вдалося. Люб’язність старого знайомого почала знаходити ґрунт під ногами.

— Ми надсилали вам офіційне запрошення. Двічі, якщо не помиляюся. Але так і не отримали відповіді. Втретє вирішив занести особисто й, чого вже приховувати, поговорити по-людськи.

— Я думала, що вже досить чітко висловилася щодо співпраці з вашою організацією.

— Ви ж не надіслали відповіді.

— Це й була відмова, хіба не так? — я зробила максимально чесне обличчя.

— Не в цьому випадку, — Хорас, здається, мою спробу зобразити дурепу зрозумів і оцінив. Несподівано прихильно, до речі. А мене здолала цікавість:

— Чому до мене? У вас хіба не вистачає штатних артефакторів?

— Ситуація дещо… делікатна. Потрібні послуги незалежного спеціаліста. Інтуїта з гарною репутацією, що не має своїх інтересів в управлінні, максимально об’єктивного та неупередженого.

— І небалакучого? — підхопила я.

— Добре було б, — не заперечив Хорас. — Але це питання вирішується окремо.

— Добровільно-примусовим коригуванням пам’яті за фактом завершення роботи? — припустила я жартома, але тут же осіклася, бо на обличчі співрозмовника відбилася ціла гама емоцій. Серйозно? Втім, Хорас швидко взяв себе до рук: