Глава 4

Якщо хочете підняти продажі в лавці артефактів, найміть в асистентки сирену. Ну, хоч би напівсирену. Чому? Тому що практика показує, що купувати в того, хто милий, чарівний і солодкоголосий за своєю природою, набагато приємніше, ніж просто купувати.

Безсовісно та цинічно? Ну, так. Але ж працює.

Приблизно так пояснила мені матінка Роза, в якої я орендувала приміщення під магазин та лабораторію на першому поверсі, а житлову кімнатку, під особисту спальню, та кабінет — на другому.

Звичайно, я вислухала цю цінну пораду. І навіть обдумала, хоч і несло від неї чимось на кшталт ідеї про расову експлуатацію. І з легкістю забула через день чи два, так і не втіливши в життя. А через тиждень на порозі моєї крамнички вже стояло щось худе, миловидне, з каштановими кучерями, величезними золотистими очима та ангельським голоском.

— Вибачте, що турбую, еньє. Ви часом не шукаєте помічницю з продажів? Я можу доглядати торговельний зал, вести облік товарів, навіть прибирати. Все, що скажете, — майже проспівало це щось, роблячи такі зворушливі очі, що в мене серце здригнулося.

— Загалом я не шукаю нових співробітників, — мені довелося розвести руками. — Вибачте, банально не зможу забезпечити ще одне робоче місце.

— Так, так, звичайно! — дівчинка почервоніла від сорому. — Вибачте за нав’язливість. Я, мабуть, помилилася, напевно, переплутала.

Вона розвернулася, підхопила із землі потерту валізу й позадкувала в натовп, що мляво тягнувся вуличкою. Один із перехожих, поглинутий своїми думками, не помітив цього крихкого непорозуміння й налетів на неї всією вагою. Дівчинка впала носом у пилюку, валіза чиркнула по бруківці єдиним окованим куточком і розкрилася, являючи світові скромну купку змінного одягу й набагато більшу — книжок.

— Дивись, куди преш, бродяжко! — чоловік втратив рівновагу й ледь встояв, чіпляючись за ліхтарний стовп, що вдало підвернувся під руки.

Непорозуміння на землі змахнуло довжелезними віями й винувато пропищало:

— Вибачте.

— Ходять тут усілякі… — він і не думав заспокоюватися. — Понаїхали!

— Поназалишалися, — грубо втрутилася я, непомітно посилаючи крихітний електричний розряд у ліхтарний стовп. Чоловік зойкнув і підстрибнув на місці. — Ішли б ви, шляхетний еньяне, своєю дорогою, — ніжно протягла я, багатозначно поправляючи куртку з нашивкою випускника академії.

— Тьху, — пирхнув він і пірнув у натовп геть від нас. Хто мене знає, раптом я з бойового факультету?

— Так незручно вийшло, — золотооке диво вже обтрушувалося від пилу й наполегливо намагалося закрити явно несправний замок валізи.

— Це він тебе збив. І навіть не перепросив, — я крутнула злощасну залізяку, механізм клацнув і спрацював.

— Ви така добра! Ще раз вибачте, що завдала клопоту!

Дівчинка розвернулася, щоб іти своєю дорогою.

— Стій! Тобі куди? — запитала я несподівано для самої себе.

— Мені? Та нікуди, власне. Я тут… — вона зніяковіло поправила зачіску, — шукаю роботу. І житло. Приїхала вчитися на провидицю, я маю дар, у селі говорили, що непоганий. Але грошей на вступний внесок забракло. Ось. Думаю, за рік зароблю та знову спробую. Ви не подумайте, я не зовсім розтяпа, просто голова трохи паморочиться у великому місті. Я не звикла до гамору, екіпажів та людей.

Я ще раз оглянула незнайомку: сукня заштопана, взуття потерте, щоки запалі, очі в пів обличчя.

— Тебе як звати?

— Жоззі, тобто Жозефіна.

— А їла ти коли востаннє, майбутня адептко?

— Вчора, — впевнено збрехала вона, але тут же знітилася під моїм поглядом і додала тихіше: — Може, позавчора.

— Ясно.

Ось вам і приїхала вчитися. Ось вам і столиця світу. Ось і дорогу талантам. Не вилаялася я тільки тому, що ранок був дуже милим і на диво сонячним.

— Ходімо. Я подумала, що мені таки потрібна асистентка. На випробувальний термін, — додала максимально суворо.

— Дякую, добра еньє Грейс! — диво розпливлось у щасливій посмішці.

— Так. — Я завмерла на порозі. — А своє ім’я я тобі не казала. Звідки знаєш?

— Підказали, — зітхнула вона. — На ринку чула, дама така мила, літня, у капелюшку з квітами, досить голосно розповідала про вашу лавку. Казала, що вам помічниця потрібна. Ну, ось я і вирішила, чому б не сходити?

— Пані, кажеш? У капелюшку? З трояндами? Дві червоні й одна лілова?

— Точно! Ви знайомі?

— Ще б. Матінку Розу вся вулиця знає. А ти, дай вгадаю, покруч, так?

— У мене бабуся сирена.

— Якій нечуваний збіг, — зітхнула я, приймаючи чуже втручання в моє життя.

Матінка Роза мала рацію. Сам факт присутності в крамниці сирени сколихнув і розтормошив не лише нас із Бремом, а й відвідувачів. Продажі зігрівальних та охолоджувальних каменів, освітлювальних кристалів, напівмагічних засобів для захисту від гризунів та тарганів, а також найпростіших музичних накопичувачів впевнено пішли вгору. Ремонтна майстерня наповнилася замовленнями, тож і я без роботи не залишилася.

Вулиця Драних Черевиків взагалі виявилася цікавим місцем, що вперто балансувало на межі пристойного кварталу й вельми сумнівних міських закутків. Як сказала матінка Роза, здаючи мені приміщення: «Тут можна продати й тіло, і душу, і мізки. Але в перших двох професіях конкуренція вища, тож рекомендую залишатися в рамках спеціальності, дитинко».

У сусідніх із нами конторках кого тільки не було: лахмітники та лихварі, адвокати та аптекарі, швачки та кравці, цілителі та проклиначі, пара зброярів, один гральний будинок, трактир із гостинним двором та музична студія еньї Коко. Щоправда, на тему останнього закладу ходили затяті чутки, що надаються там не приватні уроки вокалу та гри на фортепіано, а послуги зовсім іншого приватного характеру, але я музикою не цікавилася; Брем, на мою думку, був не в тому віці, щоб перевіряти особисто; Жоззі пліткувати не любила, не покупців же мені розпитувати?

Тож, якщо узагальнити, публіка до нас у магазин приходила різна. Дуже сумнівна та кримінальна, щоправда, зустрічалася рідко, але стежити за легальністю принесених на ремонт артефактів потрібно було суворо. Не вистачало ще втратити ліцензію через звинувачення в обороті краденого, і тут дар провісниці, хай навіть нерозкритий, виявився дуже доречним: дрібних шахраїв сирена виводила на чисту воду за п’ять хвилин розмови.