Глава 4.1

Він витонченим жестом змахнув рукою, і з порожнечі на долоню опустився аркуш, вкритий густими рядами строк. Едвард перегнувся через стіл і вручив аркуша мені з легким поклоном. Позер, хоч і цікавий. Підпросторове сховище — штука рідкісна, і зазвичай туди влазять тільки дрібниці, на кшталт пари шпильок або гаманця з монетами, а тут, дивіться, цілий аркуш, рівний і гладкий, наче щойно з під пресу.

— Ах, підписати нема чим, — слідом за папірцем з порожнечі було витягнуто витончений письмовий набір з пером і тушшю. Яскраво-червоною.

— Дякую, — я опустила очі, квапливо переглядаючи текст.

Назвати цей документ стандартним не зміг би жоден юрист-перворічкок. Заборона на поширення інформації в цілому і деталей зокрема, заборона обговорення поза колом посвячених осіб, а на додачу присяга, що я не передам сам артефакт або відомості про нього третій особі ані з науковими, ані з комерційними цілями. На крові присяга. Нічого собі!

Я підняла погляд на співрозмовника, подумки прикидаючи, що ж за роботу мені пропонують, і квапливо розмірковуючи, ким може бути мій потенційний наймач.

Одяг, манери, рівень магії — він явно не простак. Помітив мою ілюзію — отже, третій, а то й другий рівень візуальних трансформацій він має. Договір виписаний так, що комар носа не підточить, папір дорогий, з тисненням, але не гербовим, прилад для письма просто розкішний, а в чорнило, швидше за все, вплетена та сама кровна присяга, про яку написано в тексті.

З іншого боку, на тому ж клаптику паперу чорним по білому значилося, що замовник бере на себе відповідальність за всі моменти, пов'язані з законністю, безпекою та майновими правами на артефакт, гарантує його безпечність для мене та навколишніх, а також зобов'язується надати всю необхідну для ремонту інформацію. Елітні найманці ніколи не стали б включати ці пункти в договір, що вже говорити про дрібних шахраїв з околиць. Напевно, Едвард — аристократ, який успадкував потенційно дорогу іграшку від когось із предків. Таке зрідка, але бувало, а на аукціонах антикварних виробів подібні знахідки часом зривали дуже непогані ставки.

— Аванс складає половину усієї суми, — зауважив чоловік. — І ще передбачено компенсацію у разі часткової чи повної втрати здоров'я або життя під час виконання завдання.

— Втрати чого?!

— Життя чи здоров'я, — повторив клієнт поблажливо. — Втім, це форс-мажор, не думаю, що до того дійде. Подивіться на суми.

О так, цифри вразили б навіть найзаможнішу скнару в місті. Ось тільки я такою не була і в безкоштовний сир перестала вірити вже давно. Так, в крамниці справи йшли не на широку ногу, але загалом і скаржитися особливо не доводилося.

Я відірвала погляд від паперу.

— Якщо після діагностики артефакту я зрозумію, що не можу вам допомогти, то…

— Пункт дев'ять-шість у розділі «Припинення співробітництва», — він і бровою не повів. — Жодної відповідальності та боргів. Я сплачую за консультацію, ви забуваєте, що ми зустрічалися. Влаштовує?

Трохи повагавшись, я все-таки поставила підпис на договорі. Цікавість — страшна річ, особливо в комплекті з бажанням заробити й певною особистою симпатією. Едвард усміхнувся і, відсунувши убік договір, виклав переді мною дві невеликі коробки.

У першій виявилося цілком пересічне, хоча досить компактне магічне ласо. Така собі чарівна мотузка змінної довжини та майже необмеженої вантажності.

Я трохи примружилася, переналаштовуючи зір на магічні потоки. Так, все стандартно: схема закляття не пошкоджена, вузлові точки злегка розбовтані та пара векторів знеструмлена через контакт, що переривається. Добре все-таки, що я трохи знаюся на електроприладах, дякую, як кажуть, минулому життю і минулій смерті.

— Не працює у момент кріплення?

— Самокріплення, — уточнив Едвард. — Ви це дійсно бачите?

— Так. — Я покрутила ласо в руках, на ходу підтягуючи схему заклинання.

— Як?

— Що «як»? — Перепитала сухо, не маючи бажання відволікатися від роботи.

— Як це виглядає? Багато інтуїтів бачать тіні, відблиски, розпливчасті образи. У них діагностика займає чимало часу.

— Я бачу схеми. Рівні креслення, намальовані світлом. Тривимірні. В академії говорили, що це моя особиста особливість сприйняття магічних потоків.

«Які я відчуваю і спрямовую, як електричні, спасибі рідному світові, — додала я подумки, — але незнайомцям про це не обов'язково знати». Клацання, поворот, кріплення. Ланцюг замкнувся, по ласо прокотився відчутний розряд, у кімнаті запахло озоном.

— Готово!

Ошелешені обличчя клієнтів — один із найприємніших аспектів моєї роботи. По-хорошому, це можна порівняти з майстерністю шеф-кухаря, який забіг у привокзальну пиріжкову. У випадкових глядачів процес приготування та манера подачі страви зазвичай викликають подив і дитяче захоплення.

— Не так вже й складно, — я демонстративно знизала плечима. — І чого було влаштовувати ці складнощі з договором?

Клацнув замок другої коробки, кришка на пружинках м'яко відкинулася назад — і я одразу прикусила язика.

Те, що лежало всередині, не йшло в жодне порівняння з безглуздим ласо — навіть віддалено-приблизно. На перший погляд, артефакт нічим не відрізнявся від будь-якого кишенькового годинника: кругленький золотий корпус, різьблений циферблат, ланцюжок для кріплення до підкладки кишені. Якби не одне «але»: я дивилася не звичайним зором.

У жодного кишенькового годинника, навіть наймагічнішого, що не потребує підзаводу, зачарованого від втрати чи крадіжки, не могло бути такої хитромудрої магічної структури. Жоден кишеньковий годинник, скільки завгодно складний і дорогий, не мав подвійного циферблата, один з якого лежав у підпросторі. Зрештою, жоден кишеньковий годинник не йшов одночасно у двох напрямках, відраховуючи час вперед і назад.

Переді мною лежав дуже небезпечний, дуже старий, дуже складний і до шаленства прекрасний артефакт магії часу. Тієї самої, забороненої, стертою з пам'яті світу радою Архітекторів ще бог знає скільки століть тому.