Глава 2

Існування після смерті виявилося якимось дивним. Із зірочками на темному небі, фігурами в балахонах, підсвіченими нерівними відблисками смолоскипів, і кинджалом, що плавно летить прямо в моє серце. Чого-чого, а такого я не очікувала зовсім. Думала, буде політ крізь темряву до світла, візит янгола й божий суд, або хоча б просто тиша й забуття.

Від виду гостро відточеного леза стало так страшно, що я буквально зірвалася з місця. Закричала, сіпнулася й скотилася з якогось постаменту на мерзлу землю. Надзвичайно слухняне тіло явно хотіло жити більше, ніж одурманена важким трудовим днем свідомість. Не розуміючи, що відбувається, я підскочила й кинулася навтьоки, проте піти далеко не встигла. Фігури в балахонах зловили мене вже через пару кроків, підняли, попри вереск та відчайдушні спроби відбитися, у повітря, грубо кинули назад на постамент. Знов блиснуло лезо кинджала.

— А-а-а! — тільки й встигла заволати я.

Жахливими фігурами пробіг розряд струму. Найнатуральніший, як у кіно: з блискавками та іскрами. Невідомі закричали й відсахнулися в різні боки, а я з подивом втупилася на свої руки, охоплені блакитними спалахами. Цілком незнайомі руки: тонкі, худі, дитячі.

— За указом ради Архітекторів ви заарештовані! — гаркнуло з темряви. — Скласти зброю, зняти щити, припинити обряд!

Постаті в балахонах кинулися врозтіч, темряву розірвали вогняні сполохи. Хтось біг, хтось волав, щось вибухало й гуркотіло, а я сиділа на одному місці й спостерігала за хаосом, що відбувався навкруги, з відкритим ротом.

— Ти як, мала, ціла, чи що?

До мене підійшов старий у маскарадному костюмі: смокінг, жилет, біла сорочка, старовинний капелюх і патичок, який сипав червоними іскрами, у руці. Чоловік клацнув у повітрі пальцями, створюючи перед моїм обличчям білу вогняну кулю. Придивився, насупився, цокнув язиком, хитнув головою.

— Пам’ятаєш, як сюди потрапила? Знаєш, де перебуваєш? Як тебе звати?

Я ж зачаровано дивилася на кулю. Ламп, що висять просто в повітрі, не буває. Як і не існує магічних патичків, що палахкотять червоними іскрами червоними іскрами магічних патичків. Ніхто вже років триста не носить щити, тим більше такі дивні, напівпрозорі та, схоже, невагомі, розмальовані ієрогліфами зі світла. Ніхто не одягається в смокінги та циліндри. Якщо це світ мертвих, то точно для божевільних.

— Гей, хлопці, у нас потерпіла. Шок та, можливо, переохолодження. Кличте цілителя! — гукнув кудись за спину дід і знову повернувся до мене. — Тримайся, мала. Якщо жива, значить, видерешся.

Він зняв із себе смокінг і накинув на мої плечі. Сором який! Та я ж гола сиджу на мерзлому камені, навколо купа народу, а я тут тілесами відсвічую! Почуття, думки, логіка — це все поверталося повільно, ривками, неохоче. Я опустила очі та з подивом витріщилася на стрункі ноги, плаский живіт, ледь помітні груди. Боже мій, та я, схоже, дитина! Ну, підліток швидше, років дванадцять максимум.

Що тут відбувається?

Світ крутнувся, поплив каламутним туманом і почав завалюватись набік.

— Тролева дупа! — вилаявся сивий дядько, хапаючи мене за плече. — Тільки непритомності мені ще не вистачало! А хто свідчення даватиме?!

«Плювати, — похмуро подумала я, пірнаючи в рятівну темряву, — це вже ваші проблеми, а не мої!»

Як з’ясувалося значно пізніше, після того, як мене доставили до місцевого лікувального відділення, зупинили нервовий зрив, влили якісь магічні стимулятори, дали виспатися, виплакатися й прийти до тями, проблеми все ж таки були зокрема й мої.

Я справді померла. У колишньому світі моя тілесна оболонка загинула від удару струмом. Дурна, безглузда смерть, якщо в смерті взагалі може бути якийсь сенс. І вирушити б мені на дострокове переродження, якби саме цієї миті в сусідньому світі в країні під назвою Ареон якимось сектантам не спало на думку побавитися з магією.

Тієї самою, існування якої заперечувалося на Землі й у кількох суміжних із нею світах. Звісно, той факт, що світів багато, і вони можуть бути суміжними, такими, що перетинаються, та ізольованими, мені було запропоновано прийняти на віру. А в тому, що в деяких із них магія живе та процвітає, я переконалася сама.

— Мені потрібна твоя повна біографія, щоб зрозуміти, що з тобою робити далі, — похмуро заявив начальник третього міського відділу розслідувань, той сивий чоловік, який подарував мені смокінг. — З якого ти роду, де жила, як тій дивній магії, цій е-лек-троенергії, навчилася?

— Це не магія, — буркнула я. — Фізика. Якщо, звичайно, не розглядати навсправжки випадки, коли пнеш зламаний принтер, а він починає працювати.

— А принтер це що? Хоча поки не має значення. Давай із самого початку, у подробицях. Про сім’ю.

— Немає її.

Взагалі-то нас було троє: я, мама та бабуся, батько покинув нас ще до мого народження. Жили ми, ясна річ, небагато, але дружньо. Проблеми вирішували, як уміли, раділи дрібницям, іноді навіть вибиралися до знайомих у село, на озеро. Все йшло непогано, поки одного холодного зимового вечора п’яний ідіот-водій не в’їхав у зупинку, вбивши чотирьох ні в чому не винних людей. Ми з бабусею залишилися вдвох, мені було лише дванадцять.

Той рік я пам’ятаю погано, ніяк не могла змиритися з тим, що сталося. Я злилася, постійно збігала зі школи, вешталася підворіттями, билася з пацанами. Грубіянила всім поспіль, навіть бабусі, яка відчайдушно намагалася повернути мене на правильний шлях. Потім трохи полегшало, я навіть якось закінчила школу, але до нормального життя так і не повернулася.

Коли мені виповнилося вісімнадцять, не стало й бабусі. Від самотності в оточенні знайомих речей, просочених нашими спогадами, хотілося лізти на стіну. Тому, коли на порозі з’явилися незнайомі люди з ухвалою суду та вимогою звільнити квартиру, я навіть не стала сперечатися. Пішла, дурепа, в нове життя з однією валізою, голосно грюкнувши дверима. Потикалася поміж знайомих, знайшла роботу на будівництві, оселилася в гуртожитку, думала, так буде легше втекти від минулого.