Глава 3

  Яна
Наступного дня я розповіла Лілі про те, що сталося. Подруга була в шоці.
- А ти не постраждала?
- Ні. Але Ігор... Я хвилююся за нього.
- Все буде добре, я тобі обіцяю. А тепер ходімо, на пару запізнимося.
Всю пару мої думки літали у вчорашньому дні. Мозок прокручував усі події того дня, не даючи мені зосередитися на навчанні. Ще й Ігор постійно дивно дивився на мене. 
Пара закінчилася. Ігор один із перших вийшов з аудиторії. Кинувши Лілі "Пізніше побачимось!" Я побігла за хлопцем. 
Наздогнати його вдалося лише на виході. Я крикнула хлопцю зупинитися. 
- Привіт. Чому кликала?
- Я хотіла дещо спитати.
- Питай.
- Чому ти зі вчорашнього дня так дивно дивишся на мене? Так, ніби я в чомусь провинилася. 
- Я все знаю. Про валентинку.
Що? Ні, тільки не це!
- Звідки?
- Неважливо. Але не хвилюйся, я нікому нічого не розповім.
- Дякую.
- Мені пора. Побачимось.
Він пішов. А я ще кілька хвилин стояла і думала, як же так вийшло, що наша спільна з Ігорем-викладачем таємниця вийшла на свободу.
- Ти чого так стоїш? Холодно ж!
Я здригнулася. Це була Ліля.
- Не підкрадайся так! Налякала!
- Вибач! Так чого ти тут стоїш?
- У нас проблеми. Ігор все знає. Про валентинку.
- Звідки?
- Не знаю. Але він пообіцяв нічого не говорити. 
Мій телефон задзвонив.
- Вибач, телефон. Ало!
- Це Яна Соболєва? 
- Так, а хто це?
- Ви залишили свій номер і просили подзвонити з приводу вашого друга, Ігоря Ратомського.
- Так. Є якісь новини?
- Є. Ваш друг прийшов до тями. Ви можете його навідати.
- Справді? Це ж чудово! Я зараз приїду! 
Поклавши слухавку, я з посмішкою подивилася на Лілю. Вона теж посміхнулася.
- Це те, що я думаю? Ти їдеш до нього в лікарню?
- Так! Прикриєш мене на наступній парі? 
- Звичайно! Біжи вже.
Я побігла на зупинку. Автобусів не було дуже довго. Але через годину я все таки потрапила у лікарню. 
Дізнавшись, у якій палаті Ігор. Я побігла до нього. Але за кілька метрів щось змусило мене зупинитися. І недарма. Щойно я зупинилася, як з палати Ігоря вийшла красива дівчина. Цікаво, хто вона? Звичайно, просто так я не пройшла. Підійшовши до дівчини, я сказала:
- Вибачте, я бачила, як ви виходили з цієї палати. Хто ви Ігорю?
Дівчина косо на мене подивилася.
- Як це хто? Я його наречена. А ти хто, дівчинко?
Наречена? Тобто наречена? Ігор казав, що у нього навіть дівчини немає.
- Гей, ти мене чуєш? 
Я подивилася на дівчину.
- Так.. Я... я просто знайома. Вибачте.
Я зрозуміла, що мені немає що тут робити і пішла. 
На виході я подзвонила Лілі.
- Ходімо в клуб. Мені треба розвіятися.
- Що сталося? Ти дуже рідко ходиш по клубах.
- Розкажу на місці. То ти зі мною?
- Звичайно. Я недалеко від клубу, зустрінемося там.
Поки я їхала в маршрутці, я ледь не плакала. Це ж треба, яка я дурепа! Я думала, що подобаюся йому, а воно он як вийшло...
Ліля вже чекала мене.
- Так ти розкажеш, що сталося?
- Розкажу. Якби ти знала, як мені хочеться зараз напитися!
- Та що ж сталося? Ти збираєшся розповідати?
Я хильнула вже поданий алкогольний напій.
- Уявляєш, у нього є наречена. Наречена, чорт побирай!
Ліля аж відкрила рота від здивування.
- Тобто?
- Реально! Я її в лікарні зустріла! Біля палати Ігоря! Наречена! 
- Чому ж він нічого тобі не розповів?
- Не знаю. Я взагалі його не розумію! Два рази запрошував на побачення, врятував мені життя! Аж тут... наречена!  Дядько! Яка я все таки дурепа!
Я почала кричати все голосніше і голосніше, на нас почали озиратися люди.
- Тихо ти! - Крикнула Лілі. - Ми хоч і у клубі, але не привертай уваги. Тобі і так пригод вистачає. Стоп, це що, Ігор?
Однокурсник стояв біля стола і розмовляв зі своїми друзями. Це був шанс усе вияснити.
- Ліля, я зараз.
- Тобто? Ти куди?
Я вже не чула подругу. Підійшовши до хлопця, я голосно, щоб він почув, сказала:
- Треба поговорити! 
Хлопець здивовано на мене подивився.
- Гаразд, давай відійдемо.
Ми відійшли.
- І про що ти хотіла поговорити?
- Про той день, коли ти сказав, що все знаєш. - Я видихнула. - Про що саме ти знаєш?
Ігор скептично на мене подивився.
- Ну... Я знайшов валентинку. На ній було моє ім'я.
- Твоє?
- Так, моє. І зізнання у коханні від тебе. І я вирішив нікому нічого не говорити.
Так, окей, він нічого не знає. Я полегшено видихнула.
- Зачекай... - Ігор підозріло подивився на мене. - Я знайшов цю валентинку у кабінеті нашого викладача, а у нього таке ж саме ім'я і прізвище, як і у мене. То це йому була валентинка?
Я мовчала.
- Значить йому… Оце сенсація.
- Стій. - Я благально подивилася на нього. - Будь ласка, нікому нічого не говори. І я не відправляла йому валентинку, вона насправді адресувалася тобі. Але Ігор Борисович випадково помітив валентинку і подумав, що це для нього. І тепер нікому нічого не доведеш.
- Он воно що...
- Так, не кажи, будь ласка, нікому.
Ігор зітхнув.
- Гаразд. Будь впевнена, я не скажу ні слова.
- Дякую. Гаразд, я піду.
Я повернулася і пішла до Лілі.
- Яно, почекай!
Я обернулася. Ігор підійшов до мене.
- Я справді тобі подобаюся?
- Раніше подобався, а зараз ні.
- Зрозуміло. Тоді бувай.
- До зустрічі.
До Лілі я йшла з великою купою думок. Бо якщо з Ігорем як-небудь розібралися, то залишається ще одне незрозуміле питання - наречена.
 Ігор
Чому ж вона до мене не приходить? Чи я її образив чимось? Чи з нею теж щось сталося? Треба якось зв'язатися з Яною. 
Я вже збирався натиснути на кнопку виклику медсестри. Аж за дверима почув розмову. 
-… ти впевнена в цьому? Наречена? 
- Так! Я сама бачила, як вона це казала лікарю, а потім і молодій дівчині.
Дівчині? Тобто Яні?
- А що то за молода дівчина була?
- Я чула, що це була та сама дівчина, яку врятував від грабіжника наш пацієнт. Але щойно ця дівчина дізналася, що у нього є наречена, вона пішла.
Он воно що. Вероніка… Видала себе за мою наречену. Я їй тепер влаштую! Наречена!