Глава 1

  Яна
Мене звати Яна Соболєва. Я студентка економічного університету. Вчуся на останньому курсі. І ось, сьогодні, день Валентина, і я хочу відправити валентинку хлопцю, який мені давно подобається - Ігорю Ратомському.
Сьогодні після останньої пари Ігор підійшов до викладача, до речі, теж Ігоря Ратомського. І я, щоб ніхто не побачив, підкинула валентинку йому в рюкзак. Вчасно повернувшись на своє місце, я з завмиранням серця чекала, поки Ігор побачить валентинку.
Але він вийшов з аудиторії навіть не заглянувши у рюкзак. Тому я вирішила прослідкувати за ним.
П'ятнадцять хвилин я йшла за хлопцем, але він так і не заглянув у свій портфель. Тому я вирішила відійти до туалету. Коли я повернулася, то побачила картину: Ігор стоїть і цілується з якоюсь дівчиною. І тоді я ніби прозріла. Ну навіщо, навіщо я підклала ту валентинку? Яка ж я дурепа. І забрати її вже не зможу. Залишається тільки сподіватися, що Ігор не знайде її.

 Ігор
Сьогодні на парі знову була вона. Дівчина, яка мені подобається ще з першого курсу. Я доволі молодий викладач, тому багато молодих студенток вже поклали на мене очі. Але вона на мене навіть уваги не звертає. 
Що це там під столом? Валентинка? Цікаво, від кого і кому. Треба передати. 
Відкривши валентинку, я почав читати:
"Так, як це останній курс, я маю тобі в цьому зізнатися, бо іншого шансу вже не буде. Я люблю тебе.
Ігорю Ратомському від Яни Соболєвої."
Нічого собі! Це вона що, мені написала? Приємно, звичайно, але вона студентка. Треба піти розібратися.

 Яна
Що ж робити? А якщо він знайде тут валентинку? Треба знайти Лілю, вона підкаже, що робити.
Я розвернулася, щоб піти, але раптом врізалася у когось. Піднявши очі,я побачила, що це був Ігор Борисович Ратомський, наймолодший викладач нашого університету. Він подобався майже всім дівчатам.
- Вибачте, Ігор Борисович. Я випадково.
- Нічого. - Викладач виглядав схвильованим. - Добре, що я зустрів тебе. Треба поговорити.
І він дістає ту саму валентинку!
- Як? - Я нічого не розуміла. - Звідки вона у вас? 
- Я знайшов її біля твого місця. У ній моє ім'я.
Точно! Тепер все ясно. У них же однакове ім'я і прізвище! А валентинка, напевне, випала, коли я намагалася її покласти.
- Віддайте її, будь ласка. 
- Навіщо?
- Ця валентинка... вона була не вам. На нашому курсі є хлопець з таким самим ім'ям і прізвищем, як і у вас. Віддайте її, будь ласка.
Ігор Борисович посміхнувся.
- Давай угоду. Ти виконуєш моє бажання, а я подумаю, віддавати тобі валентинку, чи ні.
- Але... Якщо ви не віддасте? 
- Це єдиний шанс дізнатися.
Я зітхнула.
- Гаразд. Вибору у мене все одно немає. Яке бажання?
- Бажання скажу завтра. А до цього часу валентинка побуде в мене.
І, сховавши валентинку в кишеню, викладач пішов.
Увесь вечір я не могла викинути з голови цю розмову. Бажання... Вибору у мене не було, я мага погодитися. Бо якщо Ігор Борисович розкаже про це кому небудь, мені буде непереливки! Хоч би бажання було нормальним...
Наступного дня Ігор Борисович постійно уникав мене. Лише під кінець пар він підійшов до мене. 
- Ну що, Яна Соболєва, готова почути бажання?
- Так. Що я маю зробити?
- Ти йдеш зі мною на побачення. Сьогодні о шостій вечора я заїду за тобою. Ти не можеш відмовитися, бо це бажання. Вдягнися тепло, бо ми поїдемо в одне особливе місце. До зустрічі.
Тобто побачення? Ні, ні, ні! Я не хочу цього! Але валентинка… Я маю щось вирішити. Треба знайти Лілю.
Ліля, моя найкраща подруга, сиділа в їдальні. Це і не дивно, вона постійно їсть. А ще вона одразу бачить, якщо у мене щось трапляється.
- Що сталося, Яно? Ти виглядаєш схвильовано.
- Я тобі зараз таке розкажу...
Я коротко переповіла Лілі все, що сталося за останні два дні. Вислухавши все, Ліля випалила:
- Звичайно йди! Тобі потрібно повернути валентинку, бо якщо про це дізнаються...
- Я знаю, що буде, якщо про це дізнаються! Але йти з ним на побачення я теж не хочу! 
- Але, схоже, вибору, в тебе немає.
- Так.
- То як він сказав? О шостій вечора забере тебе?
- Так, і сказав тепло одягнутися, бо він повезе мене у якесь особливе місце.
- Цікаво. Може, все не так вже і погано?
- Не знаю…
Вдома я не знаходила собі місця. Я не знаю чому, але мене дуже хвилює це побачення.
Я подивилася на годинник. О пів на шосту. Треба збиратися. Ігор Борисович казав вдягнутися тепло. Тому я надягнула светр і теплі джинси. Виглянула у вікно. Там стояла чорна іномарка. Невже він? Якщо це так, то я багато чого не знаю про свого викладача.
Час виходити. Я закрила двері на ключ, глибоко видихнула і спустилася вниз.
Чорна іномарка дійсно виявилася машиною Ігоря Борисовича. Чоловік, побачивши мене, підійшов.
- Привіт Яно.
- Здрастуйте, Ігор Борисович.
- Ми на ти. І просто Ігор.
Я кивнула, але не була до кінця впевнена, чи варто мені його НАК називати. Але мій супутник, все так само з посмішкою галантно відчинив мені двері. Я сіла і ми поїхали.
Ігор спитав у мене дозволу ввімкнути музику. Я дозволила. Музика трохи розрядила обстановку. Та й веселіше було їхати. Вже без хвилювання я спитала:
- Куди ми їдемо?
- Побачиш. 
Його таємнича посмішка розіграла в мені відчуття цікавості. Я не могла дочекатися, коли ми приїдемо.
Через якийсь час ми під'їхали до будівлі. Ігор допоміг мені вийти з машини і ми пішли усередину.
- Де ми?
- Зараз побачиш.
І за мить я зрозуміла.
- Ковзанка!
- Так. - Ігор зніяковіло посміхався. - Я хотів зробити щось незвичайне і подумав, що тобі сподобається.
- Сподобається? Це ж неймовірно! - Я в захваті озиралася. - Сто років не каталася на ковзанах.
- А ти вмієш? - Ігор вже аж сяяв.
- Аякже. - Я хитро посміхнулася. - Можливо, краще за тебе.
- Це точно ні.
Катання було неймовірним. Ми каталися навипередки, намагалися відтворити фігури і просто дуріли. І навіть не підозрювали, що в цей час робилося в університеті.