Розділ 5.

По телефону, я безсоромно збрехала мамі, що в мене екстренна операція. В мене не було ні найменшого бажання, щось комусь пояснювати.

Зайшовши в квартиру, я відчувала себе втікачкою, хоча розуміла, що від себе не втечеш. Образ Ростика далі крутився в моїй голові і я навіть не намагалась його прогнати.

Мене постійно переслідували його слова: «Я ще не прощаюсь».

Невже, ми ще зустрінемось? Адже в нього навіть немає мого номера. Хіба, він заїде до бабусі… А якщо, йому просто плювати на мене? Може, для нього цей вечір був лише грою, розвагою?

Але ж ні. Я знову прокручую в голові кожне слово.

Він натякав, щоб я розібралася зі своїм хлопцем. Точніше, розійшлася з ним.

Але чому я повинна йому вірити? Він про себе майже нічого не розповів.

З цією думкою, я відкриваю ноутбук і заходжу на сайт знайомств.

Від Романа висить одне непрочитане повідомлення. Я поспіхом натискаю на маленький конвертик і вчитуюсь у рядки:

«Привіт, Лілічко. Я вже в місті. Ти не проти, якщо ми зустрінемось прямо сьогодні?»

Що? Він хоче зустрітися вже сьогодні? Але ж…Я зовсім не готова. Та і взагалі, не знаю, чи хочу його бачити.

Зрештою, зваживши всі за і проти, я погоджуюсь на зустріч. Може, хоч так перестану думати про Ростика.

Я вирішую сама призначити місце зустрічі, десь так в людному місці. Наприклад, біля центральної ялинки.  Це на всякий випадок.

І ще скальпель треба буде не забути.

Здається, що я не на побачення збираюсь, а на вбивство.

« Я згідна. Біля центральної ялинки о 17:00. Думаю, ти мене впізнаєш по фото. А як будеш виглядати ти?»

Надіюсь, темніє після 17:00. Я, нарешті, хочу побачити його справжнє обличчя.

« Ти сама мене впізнаєш».

Після його повідомлення мене кидає в жар. Я починаю боятися ще більше. Може, все відмінити поки не пізно?

Через декілька хвилин я заспокоююсь.  Він же не викраде мене, не вб’є. В разі чого, я просто втечу.

Все, вирішила. Цьому побаченню бути.

****

Прийнявши душ я підсушила волосся феном. На рахунок одягу, вирішила не морочитись. Світла кофтинка і темні джинси чудово вписувались в мій стиль. Я нанесла макіяж, підкрутила своє довге каштанове волосся. Зовнішній вигляд мала чудовий. Одягнувши на верх пальто, я обмотала шию шарфом і натягнула шапку.

Надіюсь, мій принц впізнає мене під цією тонною одягу.

Я майже не спізнююсь і направляюсь  до розкішної центральної ялинки. Вона велично сяє яскравими золотистими вогниками, додаючи різдвяної атмосфери.

На Софіївській площі дуже людно, галасливо. Перехожі зупиняються біля ялинки, фотографуються, намагаються закарбувати ці щасливі миті чудового свята.

Я поволі наближаюсь до місця призначення. Страх, який переслідував мене від дому, просто розчинився. Зараз, під цією велетенською чарівною ялинкою я була в очікуванні дива.

Оглянувшись на два боки я намагалась вловити образ мого віртуального хлопця.

Так, як він виглядав мені було не відомо, але я пильно сканувала чоловічі обличчя навколо і зрештою натрапила.

 Ні, не на Романа. Я помітила свого незнайомця з букетом білих лілій, який нервово поглядав на годинник. Від побаченого, пульс почав пришвидшуватись, а в ногах з’явилось дивне тремтіння.

Невже, в нього побачення? Не дарма ж він так нервує, перекладаючи букет з однієї руки в іншу.

Раптом,  він повертає голову в мій бік і ми зустрічаємось поглядами. Я стою нерухомо і здається, майже не дихаю.

Він наближається, і мабуть, моє серце зараз вистрибне з грудей.

- Привіт, квіточко, - посміхається мені незнайомець.

- Привіт, містер несподівана зустріч, - признаюсь я і чомусь, посміхаюсь у відповідь.

- Дозволь відрекомендуватись – Козак Роман Вікторович, випалює незнайомець і простягає мені свою руку.

Я ошелешено кліпаю очима намагаючись зрозуміти його слова. Врешті, я складаю не простий пазл докупи і до мене приходить момент просвітлення.

Цікаво виходить: я закохалася у віртуального хлопця, потім зустріла незнайомця, який спочатку дико мене дратував. Далі, я притягла його в будинок до свої рідних, цілувалася з ним,  майже закохалася і на останок просто втекла. В місто.  Щоб зустрітися з Романом. Але зустрілась з Ростиком.

Зараз мені здається, що я справді втекла з психлікарні і за мить, мене прийдуть ловити люди в білих халатах.

Роман виявися Ростиком. Чи то навпаки? Не важливо. Це просто одна і та ж людина. І він знав про це з самого початку нашої зустрічі. Точно знав.

Але для чого тоді вся ця вистава?

Він простягає букет лілій і продовжує:

- Не знав, які тобі подобається, тому вибрав на свій смак.

Я приймаю квіти і дякую. Подумки радію, бо він вгадав, і ці -  мої улюблені.

- Чому відразу не сказав хто ти? –  різко переходжу в наступ. Я поки не вирішила ображатися на нього чи ні.  Поки що даю шанс виправдатись.