Розділ 4.

Поява незнайомця загасила думки про Романа. Ще кілька годин тому я з нетерпінням чекала, коли ми зустрінемось, а тепер мені байдуже. Я мрію лише, щоб Ростик хоч на трішки затримався, щоб час йшов повільніше. Мені ніколи ні з ким ще не було так легко спілкуватися, як з ним. Хіба тільки з Романом… Але з ним все не справжнє, віртуальне, а тут він. Поруч. Справжній.

Чорт. По моєму я остаточно заплуталась.

- Може вийдемо прогуляємось, - несподівано пропонує незнайомець.

- А ви не нагулялись? - з іронією запитує тато.

Я лише закочую очі у відповідь. Ноги справді гудуть, але я з радістю приймаю пропозицію Ростика.

Як тільки ми покидаємо будинок, Ростик запитує:

- То хто такий Роман?

Не довго думаючи, я вирішую розповісти правду. Хватить з мене на сьогодні обманів.

- Я познайомилась з ним на сайті знайомств. Близько місяця ми спілкувались в інтернеті, а через день в нас перша зустріч, - тараторю на одному диханні.

- Він тобі подобається, - його брови повзуть вгору в очікуванні відповіді.

- Подобається, - різко випалюю я. – Дуже.

Незнайомець робить крок на зустріч. Його руки торкаються моєї талії і притягують до себе. Він  пильно просвердлює мене свої поглядом, а за мить його губи жадібним поцілунком впиваються в мої. Серце скажено підскакує до грудей. Я застигаю від несподіванки. Зрештою, роблю помилку, і відповідаю на його поцілунок. Його жорстка щетина нещадно дряпає  моє обличчя. Потім я різко відсахуюсь і закриваю обличчя руками.

- Боже, що я роблю? – запитую сама себе вголос.

- Здається, ти тільки що зрадила свого віртуального хлопця, - наче моя совість, промовляє Ростик. На що я тільки сильніше його відштовхую.

Розумію, що це зрада чистої води. Справжнісінька. Але мушу визнати, Ростик мені подобається куди більше Романа.

- Ну що, молодь, - виходить з будинку тато і розвіює навислу напругу між нами. – Заскакуйте в машину. Поїдемо витягати ваші автівки.

Він знімає машину з сигналізації і я перша мов куля забираюсь на переднє сидіння. Щоки палають диким полум’ям і мені хочеться провалитись крізь землю.

Ростик сідає ззаду, батько за кермо і ми вирушаємо.

На диво снігопад закінчився і дорога була розчищена. За лічені хвилин ми дістались до місця стоянки наших авто.

Тато з Ростиком дістали лопати і почали розчищати сніг з-під колес.

- Сідай за кермо, - наказним тоном промовив незнайомець. – Спробуй виїхати.

- Як скажеш, містер спокусник, - шиплю до нього і забираюсь на переднє сидіння. Він лише слідкує за моїми діями і загадково посміхається.

Я заводжу автомобіль і натискаю на педаль газу. На щастя машина легко виїжджає з перемету.

Ростик підходить до машини і я опускаю скло.

- Розберися зі своїм хлопцем, квіточко. Не хочеться бути третім лишнім. Я ще не прощаюсь, - знову оголює свої білосніжні зуби за посмішкою.

- В тебе забула спитати, - гарчу у відповідь. – Щасливого Різдва, незнайомцю, - завершую нашу розмову і гордо піднімаю скло.

****

Ми з татом повернулися до будинку. Подвір’я було закидане снігом, тому машини залишились біля дороги.

В моїх думках кружляв образ прекрасного незнайомця. Цікаво він зараз в Яблунівці? Це ж всього якихось п’ять кілометрів від нас. Зараз ця відстань між нами здавалась мізерною.

Я зайшла в будинок, поволі стягуючи з себе пальто, шапку, потім шарф.

- Доню, а де Роман? – вибігла з кімнати мама.

Я б сама не проти дізнатися де він.

- В нього виникли термінові справи, поїхав до міста, - знов брешу я.

- Як шкода. Він в тебе справжній красунчик. Де ти його відкопала?- допитується мама.

О ні! Прийдеться знову щось вигадувати. Як же мені це все набридло.

- Мам, я так втомилася. Давай завтра поговоримо. Я піду спати, – тікаючи від відповіді ховаюсь за двері кімнати.

Тут я почуваюсь в безпеці. Хоча б  сьогодні не прийдеться нічого вигадувати. А завтра раненько, поки всі будуть спати я втечу до міста.