Розділ 3.

Далі ми знову йдемо мовчки долаючи снігові замети. Я втомилася, ледь волочу за собою ноги. Радує лише те, що ми нарешті добралися до села. Точніше я вже прийшла, а Ростику ще п’ять кілометрів пішки.

- Ось ми прийшли, - вказую рукою на будинок. – Може зайдеш?

Сама не розумію, як слова  злітають з моїх вуст. За ці 5 кілометрів ми наче зблизились з ним. «Ліля, що ти коїш? В тебе через день зустріч з коханим, а ти тягнеш в будинок якогось незнайомця». Здається я відморозила свої мізки остаточно.

- Чекав,  коли ти це скажеш, - зізнається Ростик.

****

- Лілічко, ну нарешті. Ми вже почали хвилюватися, - кидається бабуся з обіймами.

Я поволі відходжу в бік і зза моєї спини з’являється припорошений снігом Ростик. Очі бабусі миттю округлюються  від здивування. З кімнати виходить тато, мама і сестра. Вони заклякають від несподіванки і пронизливими поглядами свердлять Ростика.

- А це ще що за святий Миколай? - кидає тато в бік незнайомця.

- Андрію, припини, - заспокоює його мама. – Це мабуть Лілічкин хлопець. Адже ви, Роман? - запитує в нього тихим тоном.

В будинку панує абсолютна тиша. Відкривши роти всі чекають на його відповідь. Як тільки я хочу його представити він починає говорити:

- Так, я Роман, - впевнено заявляє Ростик.

Я переводжу погляд на нього і запитально дивлюся. Він лише допомагає мені зняти пальто нічого не пояснивши.

Якого біса? Що це він вигадав?

Пропалюючи його своїм їдким поглядом я помічаю, що він дуже симпатичний. Високий брюнет з блакитними очима, в яких можна потонути.  Нарешті я можу спокійно розгледіти його при яскравому освітленні. Боже, та він справжній красень. Я дивуюсь від своїх зізнань, але якби справжній Роман виглядав як він, я б точно закохалась. Остаточно і безповоротно.

- Андрій Олександрович, - простягає  йому руку батько.

- Дуже приємно, - відповідає тим же жестом Ростик.

- Це Марія Іванівна, - представляю свою бабусю, - Світлана Володимирівна, - киваю на маму. – І моя сестра Віка.

- Приємно познайомитись, - відказує Ростик.

Віка соромиться і на її щічках з’являється рум’янець. Вона в мене вже доросла, навчається в медичному університеті. Хоче бути лікарем, як я.

- Проходьте вже за стіл, - запрошує бабуся.

Ситуація доволі неоднозначна. Вранці я сповістила всіх, що буду одна, адже в Роми невідкладні справи. Не могла ж я сказати, що зі своїм віртуальним хлопцем ми ні разу не бачились, лише невинні переписки. Вони взагалі серйозно не сприймають знайомства в інтернеті.

Зараз я нервую більше за всіх. Мені здається, варто нам розпочати розмову як ця вистава з тріском провалиться. Ростик на диво спокійний і зосереджений. Його лише забавляє ця гра.

- Значить Рома, - тихо бурмоче він. – І де ж твій коханий?

- Як де? Сидить поруч, - підігрую і проводжу рукою по плечі. Мої пальці тремтять торкаючись його тіла.

Крізь світлий светр видніються його кам’яні м’язи. За столом панує тиша і напруга помітно зростає.

- Ви схожі на двох сніговиків, - порушує мовчанку мама. – Що трапилось?

- Дороги перемело і ми були змушені добиратися пішки, цілих 5 кілометрів, - зітхаю я.

-А машина де? – запитує батько.

- В заметах, - знизую плечима. - Дві машини в заметах, - додаю я.

Батько кидає здивовані погляди. Спочатку на мене, а потім на «мого хлопця».

- В мене були важливі справи, тому ми поїхали на різних, - пояснює Ростик.

- Після вечері вирішим це питання, - запевняє тато.

Він в мене працює в Збройних Силах і звик вирішувати всі питання негайно.

Бабуся зачитує молитву і ми приступаємо до трапези. На столі 12 пісних страв, які обов’язково потрібно скуштувати.

Я страшенно голодна кидаюсь на їжу наповнюючи свій шлунок.

Вечеря проходить в мовчанці. На Ростика не обвалюється маса питань, як я очікувала. Батько встає зі столу і виходить з кімнати. Через декілька хвилин повертається і заявляє:

- Я викликав снігоприбиральну техніку. Через 20 хвилин поїдемо заберемо машини.

- Дякую, тату, - тихо промовляю.

- А твій молодий чоловік залишиться на ніч? –  серйозно питає батько і зиркає на хлопця.

- Ні, - відказує Ростик. – Я людина старих поглядів.

- Похвально, - радіє батько. Здається незнайомець зумів завоювати його прихильність.

Дивно, але мені стає сумно і порожньо від думки, що Ростик скоро поїде і скоріше всього, ми більше ніколи з ним не побачимось. І що я потім скажу батькам, коли він зникне?

Я починаю злитися сама на себе за цей дивний обман. Адже можна було сказати правду, а не підігрувати жартові Ростика.

Тепер я тільки заплуталась.