Розділ 2.

Здається на його допомогу розраховувати не варто.

- Ти що осліп? Не бачиш, що дорогу перемело, я застрягла, - ще різкіше йому відповідаю.

- Тебе не вчили, що незнайомим чоловікам грубіянити не варто, особливо посеред поля, - він наблизився до мене впритул і я мало не скрикнула від страху. Потім все ж вирішила, що кращий захист – це напад.

-  Не на ту напав, - шиплю йому у відповідь. – Для таких як ти в мене завжди при собі скальпель.

Я різким рухом дістаю  його з кишені і тицяю йому під ніс. Бачу як  очі незнайомця округлюються від здивування коли він бачить перед собою цей незвичний предмет.

- Ти божевільна? Маніячка? – з острахом запитує і ступає кілька кроків назад.

- Отак то краще, - тріумфально заявляю і ховаю скальпель в кишеню.

Сама не знаю як він там опинився. По моєму бідолаха мало не напудив в штани. Так йому і треба.

Він  мовчки обходить навколо мою машину і голосно зітхає.

- Так, справи кепські, - оцінює ситуацію. – Як же не вчасно, - майже скрикує він.

Згідна, ситуація дуже погана. На вулиці заметіль, ми застрягли, холод собачий, що може бути гірше?

- Тобі куди? – раптом порушує мовчанку незнайомець.

- Благодатне, - кажу я.

- Отже нам по дорозі. Мені в Яблунівку, - зізнається він.

- Вже не боїшся маніячки? – глузливо запитую.

- Боюсь, що ти втекла з психлікарні, - кидає мені у відповідь. – Люди зі здоровою психікою не носять в кишенях знаряддя для вбивства.

- Взагалі то я хірург! – різко випалюю. – Якщо для тебе це знаряддя для вбивства, то для когось  - шанс на спасіння.

Я відкриваю машину, дістаю з бардачка візитку і тикаю йому в очі.

- Мороз Лілія Андріївна? – ошелешено питає незнайомець. На його виразі обличчя такий шок, ніби він щойно побачив привида.

- Щось не так? – порушую його здивування.

- Вибач, все гаразд, - кидає мені і ледь помітно посміхається. Він простягає візитку назад і додає: – Ну що, ходімо?

- До Яблунівки ще 10 кілометрів їзди, ти пропонуєш іти пішки? – невдоволено запитую.

- А в тебе є інші пропозиції? Чи ти хочеш перетворитись в бурульку на цьому собачому холоді?

- Не хочу, - погоджуюсь я.

Мало того, що дорога в нас далека, так ще і снігопад шалений. Я важкими кроками ступаю по снігу, ноги провалюються, іти важко.  Не вечір, а кошмар просто.  Незнайомець загадково мовчить долаючи не легку дорогу.

Не знаю скільки ми пройшли мовчки, врешті я наважилась заговорити з цим чоловіком.

- Може ти нарешті відрекомендуєшся? А то якось не комфортно коли поруч незнайома людина.

- Я Ро…, - раптом він закашлявся, а потім продовжив, - Ростислав я. Можна просто Ростик.

- Ростик значить, - мугикаю собі під ніс. – І чим же ти займаєшся, - допитуюсь знову.

- Розробляю різні сайти, складаю програми. Дівчата такого не люблять. А ти в нас значить квіточка? – загадково запитує.

- Квіточка? – дивуюсь я. А що, гарно звучить. – Хай буде квіточка.

- І як тебе занесло в ці краї?

- В мене тут бабуся живе. Кожного року ми всією сім’єю збираємось в неї на Святвечір. Це вже стало нашою родинною традицією. Тільки сьогодні я її порушила, - зітхаю я. – А тебе яким вітром сюди занесло?

- Ти не повіриш, тим же, попутним, - сміється Ростик. – Тільки в Яблунівку.

- Схоже ми з тобою товариші по нещастю, - вимовляю я і провалююсь ногою в замет.

Раптово втрачаючи рівновагу я падаю.

- Руку давай, - видає Ростик і простягає долоню.

- Дякую, - хапаюсь і піднімаюсь зі снігу.

- Тепер ти схожа на снігову бабу, - глузує він.

- А ти просто майстер по компліментах, - обурююсь я, обтрушую сніг і різко висмикую свою руку.