Розділ 11

Перевіривши детальніше стан пацієнта й визначивши глибину вогнепального поранення, наша бригада почала підготовку до операції. Я разом із колегою швидко приступила до санітарних процедур. Помивши руки, ми одягнули захисні халати, стерильні рукавички й медичні шапочки. Всі рухи були злагоджені — ми знали, що часу обмаль, а ціна кожної хвилини надто висока.

Операція проходила складно. У пацієнта то стабілізувався тиск, то раптово падав, а потім виникла несподівана крововтрата. У повітрі висіла тривога, але ми не дозволяли собі зупинятися навіть на мить. Працювали мовчки, уважно слідкуючи за кожним показником, за кожною деталлю.

На щастя, нам вдалося врятувати пацієнта, хоча операція була непростою та сповненою ускладнень. Коли ми завершили, я відчула, як напруга поступово спадає, а ноги стають ватяними. Ми з колегою переодягнулися й нарешті залишили операційну.

Я вийшла першою, за мною — колега. Не помітивши в коридорі родичів пацієнта, я попрямувала у свій кабінет, відчуваючи, як втома навалюється з новою силою. Відчинивши двері, я побачила свою подругу Аню, яка сиділа за столом, уважно вивчаючи папери з діагнозами. Я ледве дісталася до крісла навпроти неї й майже впала на нього, відчуваючи, як плечі обважніли.

— О, ти вже повернулася?  промовила Аня, піднімаючи на мене очі.

— Так, - втомлено відповіла я.

— Бачу, операція була складною: ти виглядаєш виснаженою. До речі, будеш каву? - запитала вона, підводячись і прямуючи до столу, де стояв чайник.

— Буду, - кивнула я.

Після моїх слів Аня одразу взялася за справу. Вона наповнила чайник водою, поставила його закипати, потім дістала два пакетики кави й висипала вміст у наші чашки. Коли чайник зашипів, вона залила каву гарячою водою й подала мені чашку.

— Дякую, ти найкраща подруга, яку тільки можна мати, - щиро сказала я, тягнучись до кави.

— Все для моєї подруги, - з легкою усмішкою відповіла Аня, відпиваючи напій.

Ми сиділи мовчки, кожна занурившись у свої думки. Я мимоволі згадала про Ярослава. За ці два тижні, що ми жили разом, він жодного разу не скривдив мене, хоча міг би. Навпаки, Ярослав ставився до мене із турботою та розумінням. І хоч це здається дивним, адже він убив людину й теоретично міг заподіяти мені шкоду, інтуїтивно я відчувала: Ярослав не зробить мені зла.

— Зоряно, а як ви познайомилися з Ярославом? - раптом вивела мене з роздумів Аня.

Я на мить задумалася, намагаючись вигадати правдоподібну історію.

— Нууу… - протягнула я, — одного разу я гуляла містом далеко від дому, була одягнена зовсім не по погоді, ще й парасолі не взяла, а до зупинки було далеко. І от, коли вже почався дощ, білий мерседес зупинився поруч. Водій вийшов і запропонував підвезти. Я спершу відмовлялася, але потім усе ж погодилась, бо була мокра до нитки. Поки їхали, трохи поговорили й наприкінці обмінялися номерами телефонів, - збрехала я подрузі.

— Ого! - захоплено відгукнулася Аня. — А давно це було?

— Не дуже, місяці два тому, - знову приховала правду я.

Я розуміла, що не варто брехати, але не хотіла розповідати подрузі справжню історію. Не те щоб я намагалася щось приховати — просто ще не була готова ділитися цим, хоча в перші хвилини після того випадку мені хотілося піти до поліції й розповісти все.

— А як у вас там з Коваленком? - поцікавилася я, переводячи розмову.

— На побаченні він був справжнім джентльменом, - очі Ані світилися від радості.

— Ого, подруго, бачу, ти закохалася, - з усмішкою сказала я.

— Якщо чесно, то так. Коваленко давно мені подобається, - зізналася Аня, трішки збентежено посміхаючись.

— Я дуже рада за тебе, - щиро відгукнулася я.

Я відкинулася на спинку крісла, коли раптом у кабінет зайшла медсестра Юля.

— Зоряно Сергіївно, ваша допомога дуже потрібна, інші лікарі зараз зайняті, - стурбовано промовила вона. — До нас привезли пацієнта з серйозними опіками та травмами після пожежі.

— Добре, йду, - відповіла я, піднялася з крісла й рушила за Юлею.

У приймальному відділенні на каталці лежав хлопець років двадцяти одного. Стан був тяжкий. Ми одразу провели діагностику, яка показала масивний крововилив через численні травми, що потребували термінового оперативного втручання. Разом зі мною операцію проводила Аня — вона теж хірург і чудово справляється з такими випадками. Ми швидко обробили руки, одягли захисний одяг і приступили до роботи.

Ця операція була не менш складною: у пацієнта виникла раптова крововтрата, яку нам вдалося вчасно зупинити. Однак ситуацію ускладнила зупинка серця. Це був критичний момент, але спільними зусиллями ми повернули хлопця до життя.

Після завершення операції ми з Анею переодягнулися й вийшли з реанімації. У коридорі вже чекали родичі пацієнта. Жінка років сорока двох із заплаканими очима одразу підійшла до нас.

— Як там Женя? - тремтячим голосом запитала вона.

— Стан стабілізовано, наразі життю пацієнта нічого не загрожує, але можливі ускладнення після операції, - відповіла я професійним тоном.

— Слава Богу, дякуємо вам! Якби не ви, не знаю, що було б далі, - зі сльозами на очах сказала жінка.

— Це наша робота, — відповіла я. - Якщо ви не проти, ми підемо відпочити.

— Звісно, - кивнула вона, відступаючи вбік.

Я разом із Анею повернулася в кабінет. Операція була тривалою, тож нам потрібно було трохи перепочити.

— Зоряно, якби не ти, не знаю, чи вдалося б нам його врятувати, - сказала Аня, заходячи в кабінет.

— Якби не ти, я одна теж не впоралася б, твоя заслуга тут не менша, - щиро відповіла я, вмощуючись у крісло.

— Будеш кави?

— Ні, дякую, - відказала я коротко.

— Добре.

Трохи перепочивши після операції, я вирішила перевірити стан пацієнтів. Спершу зайшла до молодого хлопця, якого щойно оперувала — його стан був стабільний, ускладнень не спостерігалося. Потім обійшла інших своїх пацієнтів, впевнилася, що з ними все гаразд.

Після обходу я направилася в ординаторську, щоб переодягнутися, адже моя зміна вже давно закінчилася. Переодягнувшись, повернулася до кабінету за речами. Вже зібралася йти, як у двері постукали.

— Так? - відгукнулася я.

— Зоряно, я чекаю на тебе, - почувся знайомий голос Ярослава, коли він прочинив двері.

— Добре, зараз буду, - відповіла я, підійшла до Ані, щоб попрощатися.

Попрощавшись із подругою, ми з Ярославом вирушили на парковку. Дійшовши до машини, Ярослав дістав ключі, розблокував авто й відчинив мені двері. Я сіла, він зачинив двері, а потім обійшов машину й сів на водійське місце. Завів двигун, але не рушив з місця — просто поклав руки на кермо й міцно стиснув його, аж кісточки побіліли. Було видно, що він хвилюється, щось обдумує.

— Зоряно... - нарешті порушив мовчанку Ярослав.

— Що? - тихо відповіла я.

— Ти станеш моєю дружиною? - запитав він, дивлячись мені прямо в очі.

— Що? - не повірила я своїм вухам, розгублено перепитавши.

У цю мить навколо ніби все завмерло...