Розділ 10

Зоряна 

Після нашої відвертої розмови з Ярославом у мені вперше за довгий час з’явилася надія, що незабаром я зможу повернутися до звичного життя і до роботи. Минув тиждень, і цей час став для нас обох своєрідною перевіркою. Ми не сварилися, навпаки — навчилися чути одне одного, шукати компроміси і підтримувати. Це було приємне, майже нове відчуття гармонії у стосунках, якого мені так не вистачало.

І ось настав той день, коли моя відпустка закінчилася. Ще з вечора я підготувала одяг, склала речі до сумки й морально налаштовувалася на робочий ритм. Вранці прокинулася раніше звичайного, з легким хвилюванням і навіть нетерпінням. Нарешті знову буде рух, справи, колеги — все те, чого мені так бракувало за останній час.

Близько восьмої ранку я тихо зайшла до кімнати Ярослава, не бажаючи порушувати його спокій. Він уже сидів на ліжку, заглиблений у читання на планшеті, абсолютно зосереджений і, здавалось, не помічав мого приходу. Я постояла кілька секунд у дверях, вагаючись: чи варто турбувати його? Вирішила, що краще піду, аби не відволікати, і вже збиралася вийти, як почула його голос.

— Зачекай, зараз візьму ключі від машини і поїдемо, — промовив Ярослав, відкладаючи планшет і підводячись.

— Добре, — відповіла я, невимушено та спокійно, і вийшла з кімнати, даючи йому можливість зібратися.

Ярослав дістав свою сумку, акуратно перевірив усі необхідні речі й дістав ключі від машини. У його рухах відчувалася звична впевненість і спокій — саме це завжди мене заспокоювало й підтримувало. Я спостерігала за ним краєм ока й подумки відзначала, як багато змінилося між нами за цей час. З’явилося більше довіри, взаємоповаги і навіть теплоти, яка раніше губилась у щоденній метушні.

Зібравшись, ми разом вийшли з дому. У повітрі відчувалася ранкова свіжість, і настрій був піднесений. Ярослав допоміг мені з речами, ми сіли в машину й рушили до лікарні . У дорозі ми не розмовляли багато — просто насолоджувалися спокоєм, який був між нами. Я відчувала, що цей день — справжній новий старт, і для мене, і для нього.

Дорога на роботу минула спокійно, попри невеличку ранкову метушню на дорогах. Ми їхали з Ярославом мовчки, але це було саме те мовчання, в якому тобі затишно й комфортно. Я ловила себе на думці, що давно не відчувала такої впевненості і підтримки поруч. 

Коли ми зупинилися біля лікарні, я вже потяглася до дверей, але Ярослав м’яко зупинив мене:

— Дякую, що привіз мене до роботи, — сказала я щиро, вже тримаючи ручку дверей.

— Немає за що, — відповів Ярослав спокійним тоном. — Напиши, коли тебе забрати.

— Добре, — кивнула я і вийшла з машини.

Йдучи по алеї до лікарні, я відчувала на собі його погляд. Було щось особливо приємне в цій турботі, у відчутті, що він і досі поруч, навіть якщо вже не бачить мене. Лише коли двері лікарні зачинилися за мною, я дозволила собі видихнути і зануритися у знайому робочу атмосферу.

Я одразу попрямувала в ординаторську. Вже на підході почула приглушений сміх і уривки розмов — колектив зібрався майже у повному складі. Штовхнула двері й побачила, як усі обернулися до мене з радісними обличчями і тримали в руках торт.

— Зоряно Сергіївно, як ми раді вас бачити! — вигукнув колега, простягаючи руки для обіймів.

Я не стрималась — підійшла, обійняла кожного, відчуваючи щиру радість від повернення.

— Я теж за вами дуже скучила, — щиро відповіла і не стримала посмішки.

Колектив у нас був дружний, хоча, як і в будь-якому колективі, були люди, які іноді ставилися до мене з прохолодою. Але за роки роботи я навчилася не звертати на це увагу. Головне — наша спільна справа і підтримка в складних моментах.

— Ну що, досить святкувати, до роботи! — сказала я, жартівливо плеснувши в долоні.

Всі пожвавилися, один за одним вийшли з ординаторської, а я швидко переодяглася у свій синій хірургічний костюм. Звичний ритуал допоміг мені зібратись з думками. Зібравши папку з історіями хвороб, я вирушила до пацієнтів.

Першою зайшла до Марійки — дівчинки, яка вже давно лікувалась у нас і стала майже рідною. Побачивши мене у дверях, вона радісно підстрибнула на ліжку.

— Зоряно Сергіївно, ви повернулись! — з усмішкою промовила Марійка.

— Так, я вже тут. Як ти себе почуваєш? — підійшла ближче, оглянула її обличчя, шкіру, подивилася на показники на моніторі.

— Набагато краще, вже нічого не болить, — відповіла дівчинка. — А коли мене вже випишуть?

— Сьогодні знову візьмемо аналізи. Якщо все буде в нормі, відпустимо тебе додому, — сказала я серйозно, але лагідно. — Ти молодець, Марійко.

— Дякую! — посміхнулася вона.

— Я ще зайду до тебе пізніше, а зараз піду огляну інших, — сказала я й рушила до дверей.

— Гарного вам дня! — почула я в спину.

— Дякую, Марійко, і тобі, — усміхнулась я, йдучи далі коридором.

Настрій піднявся — мої пацієнти відчували себе значно краще, і це було найціннішим для мене результатом. Я швидко обійшла решту палат, переконалася, що всі стабільні, і попрямувала до лабораторії за результатами обстеження.

— Є вже результати Марії Чернишенко? — запитала я у лаборантки, заходячи до лабораторії.

— Так, щойно роздрукувала, ось тримайте, — передала мені аркуш.

— Дякую, — сказала я, переглянула показники — і полегшено зітхнула: все в нормі, можна готувати документи на виписку.

Я повернулася до палати Марійки, де вже була її мама, Світлана.

— Як там результати? — тривожно запитала вона.

— Все дуже добре, Марійку можна виписувати, — повідомила я з полегшенням.

— Дякуємо вам, Зоряно Сергіївно! — зі сльозами на очах сказала мама дівчинки. — Ви справжній лікар, хай вам Бог допомагає!

— Дякую, — усміхнулась я. — А ти, Марійко, більше не хворій!

— Не буду! — пообіцяла вона, і я вийшла з палати, відчуваючи гордість і радість за свою маленьку пацієнтку.

Йшла коридором до свого кабінету, коли раптом побачила, як у приймальне відділення швидко везуть на каталці хлопця. Я одразу підійшла ближче, побачила знайомого фельдшера Женю.

— Що з ним? — запитала я, вдивляючись у бліде обличчя хлопця.

— Якась дівчина знайшла його в під’їзді. Він був без свідомості, з вогнепальним пораненням, — відповів Женя, швидко оглядаючи постраждалого.