Розділ 9

Ярослав

Після тієї непростої розмови з Бабенком я ще деякий час сидів у кабінеті. Дивився у вікно, на місто, яке пульсувало своїм життям, і прокручував у голові кожне слово, кожен натяк, кожну інтонацію. Не давав спокою його голос, ці хитрі пропозиції про об’єднання клубів. Я чудово розумів, що за його словами стоїть не партнерство, а бажання прикрити свої схеми, щоб у моєму клубі наркота йшла в обіг без контролю й безкарно. Мені така угода ні до чого — я не буду витирати підлогу після Бабенка, навіть якщо це вигідно на папері.

У кабінеті тихо. Я намагаюся розкласти все по поличках, але відчуваю — осад залишився, і від нього не позбутися одним ковтком віскі.

Двері відчиняються, заходить Захар, як завжди, без стуку, із самовдоволеною посмішкою.

— Ну як пройшло? - питає, зупиняючись у дверях.

— Та пропонував мені свою пропозицію, - кидаю, відкидаючись на крісло, спостерігаю за реакцією друга.

— Яку саме?

— Хотів об’єднати клуби, - кажу спокійно, але всередині ще кипить, — але я відмовився. Я чудово розумію, що він хоче використовувати мій клуб для збуту наркоти, щоб відвести підозри від себе. Мені це не потрібно.

— Бабенко — ще та гадина, - зітхає Захар, сідаючи навпроти. — До речі, хочу одну штуку перевірити.

— Валяй, - відповідаю, підсуваючи стілець ближче. Мені зараз навіть цікаво, чим він ще здивує.

— Є одна програма, яка відстежує людину за номером телефону. Треба перевірити на комусь, - каже він, задумливо поглядаючи на ноут.

— У мене для тебе кандидатів немає.

— Добре, тоді давай перевіримо, де твоя Зоряна. - Посміхається так, ніби вже знає, що буде далі.

— Вона вдома зараз, - кажу впевнено, наперед знаючи, що він хоче мене підколоти.

— Ти впевнений? - з лукавою посмішкою перепитує.

— Абсолютно, - відповідаю, навіть не сумніваючись.

— Давай номер, зараз перевіримо, де твоя рятівниця.

Я без вагань диктую номер. Ви можете запитати, звідки я його знаю? Просто одного разу, коли Зоряна заснула в мене на дивані з телефоном у руці, я не втримався — взяв його, побачив, що розблокований, і з цікавості зберіг її номер собі, а свій вписав у її контакти. Не читав переписки, не рився у її особистому — я не такий, але номер мати хотів.

— Давай закладемо парі: якщо я маю рацію, ти віддаєш мені три ящики коньяку. Якщо ти правий — я віддаю свою машину.

Я не вагався.

— Домовились, - потиснули один одному руки.

Минає кілька хвилин, Захар щось клацає на ноутбуці.

— Ось, знайшов! - вигукує.

— І де вона? - питаю, вже трохи нервуючи.

— У кафе "Філадельфія".

—Виходить, я мав рацію! Чекаю свої три ящики коньяку, - сміється він, показуючи мені екран.

Я не вірю своїм очам. Просив її лишитися вдома, а вона в якійсь кафешці. Всередині закипає злість — хіба так важко виконати одне прохання?

— Гаразд, забирай свій коньяк, - кажу рівним голосом і йду до дверей.

— Ти куди? - гукає Захар.

— Заберу Зоряну з того кафе, - відрізаю і виходжу.

— Удачі, друже! - сміється він услід, але мені зараз не до жартів.

Виходжу на парковку, знаходжу свою машину, заводжу двигун і через п’ятнадцять хвилин вже біля кафе "Філадельфія". Входжу, оглядаю зал, шукаю Зоряну поглядом. Вона сидить зі своєю подругою. 

Підходжу, сідаю поруч, ледь стримуючи емоції.

— Привіт, - кажу, сідаючи поруч.

— Привіт, - відповідає Зоряна, явно здивована моєю появою.

— Я Аня, а вас як звати? - представляється її подруга, дивиться оцінююче.

— Ярослав, - коротко відповідаю.

— Добре, Аню, нам треба йти, - кажу різко і беру Зоряну за руку, підводячи її. По очах подруги бачу, що вона незадоволена - можливо, хотіла познайомитися ближче, але зараз мені не до цього.

— Рада була знайомству, - кидає Аня.

— І я, - відповідаю сухо, і ми виходимо з кафе.

На вулиці я не стримуюсь:

— Ну що, вже все розповіла подрузі? - глузливо запитую, саджаючи її в машину.

— Я нічого не говорила, - різко відповідає вона і відвертається до вікна.

Всю дорогу мовчимо. Я злий, розчарований, але не хочу зараз влаштовувати сцену. Коли під’їжджаємо, я паркуюся, заглушую двигун.

— Приїхали, - кажу, виходжу з машини, не озираючись, і прямую до під’їзду.

Я взяв її за руку, провів до ліфта, натиснув на шостий поверх. Вона мовчала, але я відчував її напруження. Коли ліфт зупинився, двері відчинились, і ми пішли до квартири.

Відчинивши двері, я заштовхнув Зоряну всередину і притиснув до стіни. Піднявши руку, щоб взяти її за щоку, я побачив, як її очі наповнились жахом, а по щоках потекли сльози. Вона думала, що я її вдарю. Ця думка, як крижаний душ, відразу ж остудила мій гнів.

— Гей, Зоряно, ти чого? - сказав я максимально лагідно.

Вона лише дивилась на мене заплаканими очима, не могла вимовити й слова.

— Ти думала, що я буду тебе бити? - м’яко перепитав, намагаючись зняти її напругу.

Вона кивнула. У мене всередині все перевернулося - я хоч і розлючений був на неї, але ж не до такого ступеня, щоб підняти руку на жінку. Це для мене нижче гідності.

— Я хоч і дуже злий на тебе, але я не б’ю жінок, для мене це низько, - сказав я і обійняв її. Вона обійняла у відповідь, трохи заспокоїлася.

— Вибач мене, - шепоче вона.

— Нічого, але попередь мене наступного разу. Зараз тобі краще без мене або без охорони не виходити, - відповів я, розуміючи, що їй і так важко.

— Ярослав, я хотіла з тобою поговорити…

— Про що? - запитав я.

— У мене через кілька днів закінчується відпустка, треба повертатися на роботу. Розумієш я не можу кинути своїх пацієнтів, знаючи, що можу їм допомогти.

— Добре ми вирішимо це питання, - кажу, дивлячись їй в очі. Я розумію, як для неї це важливо, навіть якщо це ставить її під загрозу. 

Я обіймаю її ще міцніше. В кімнаті тихо, тільки чути, як її дихання поступово вирівнюється. Я відчуваю, як злість відходить, натомість з’являється тривога й бажання захистити її від усього світу.