Розділ 7

Ярослав

Щойно я роззувся, як почув крик із кімнати Зоряни. Я вже збирався йти до неї, але тут вона сама вибігла й кинулася мені на шию. Вона виглядала такою наляканою, що я мимоволі обійняв її у відповідь.

З нашої розмови стало ясно: їй наснився поганий сон, а ще вона дуже боїться грози. Тому я запропонував їй подивитися щось для відволікання.

Зоряна вибрала серіал «Пес». Я увімкнув його, і ми разом дивилися, сміялися з фраз Гнізділова. Згодом Зоряна заснула в мене на плечі. Я вирішив віднести її в свою кімнату.

Взявши її на руки, відчув, яка вона легка, наче пір’їнка. Плече трохи нагадало про себе болем, але я не зважав. Відчинивши двері до своєї кімнати, я обережно поклав її на ліжко.

Сам не ліг поруч, а пішов у свій кабінет — треба було передивитися документи, та й не хотів лякати її, коли вона прокинеться.

У кабінеті помітив, що всі теки й папери, які раніше були на підлозі, акуратно складені на столі. Очевидно, Зоряна тут прибирала. Це мене трохи розлютило — не люблю, коли в моїх особистих речах риються. Вона могла щось побачити, чого не треба б знати… Але вже як є.

Я сів за стіл і уважно переглянув документи. Все було в порядку. Ліг на диванчик у кабінеті й заснув.

Прокинувся о дев’ятій. Прийняв душ, переодягнувся й повернувся до своєї кімнати — Зоряни там уже не було. Я переодягнувся і пішов на кухню.

З кухні пахло смачною їжею. За плитою стояла Зоряна, щось готувала. Я сів за стіл.

— Що смачного готуєш? - запитав я.

Зоряна здригнулася, різко обернулася.

— Млинці, - відповіла вона.

— Поділишся? - посміхаючись, уточнив я.

— Звичайно, всіх не з’їм, - відказала вона й наклала нам млинців.

— Бачила в тебе малинове варення. Можеш, будь ласка, відкрити?

— Добре, - я піднявся, відкрив банку з варенням і поставив на стіл.

Зоряна взяла ложку, наклала собі трохи варення.

— Будеш варення? - запропонувала вона, підсуваючи банку.

— Так, - відповів я.

Вона поклала мені варення в тарілку.

— Дякую, - сказав я.

Намазавши млинець варенням, спробував і не зміг стримати задоволення.

— Ммм, дякую, дуже смачно. Я давно не їв млинців, - зізнався я.

— Рада, що тобі сподобалось, - усміхнулася вона.

Не встиг я доїсти, як задзвонив телефон. Як завжди, не дають спокійно поїсти. Поклав виделку й підняв слухавку.

— Алло, - відповів я суворим тоном.

— Алло, це Захар. Ярославе, у нас у клубі ЧП, треба, щоб ти приїхав.

— Добре, скоро буду, - відповів я й поклав слухавку.

Повернувся на кухню.

— Щось сталось? - поцікавилася Зоряна.

— Треба поїхати у справах. Побудь поки що в квартирі, - коротко відказав я й пішов збиратися.

У своїй кімнаті швидко переодягнувся: чорне худі, чорні вільні джинси, білі кросівки.

Взувшись і зачинивши квартиру, я спустився ліфтом, вийшов на парковку, сів у машину й вирушив до клубу.

Приїхав за двадцять хвилин, заглушив двигун, увійшов у клуб. Захар вже чекав.

— Що трапилось? - запитав я.

— Прийшов Бабенко, хоче говорити тільки з тобою. Він у твоєму кабінеті, - повідомив Захар.

— Зрозумів, іду.

Відчинив двері до кабінету.

— О, які люди в Голлівуді, - кинув я на порозі.

— І тобі привіт, Тихий, - відповів Бабенко.

— Чим зобов’язаний? - сів на своє місце.

— У мене є для тебе цікава пропозиція, - почав він.

— Ну, давай, викладай.

— Як щодо того, щоб об’єднати наші клуби?

— Сергію, я проти, - відрізав я твердо.

— Чому?

— Бо я знаю, що у твоєму клубі продають наркотики. Я не святий, але я не займаюсь такою фігнею - відповів я

— Не буде наркотиків, - запевнив Сергій.

— Я не можу тобі довіряти в цьому, - сказав я.

— Якщо не хочеш об’єднати клуби, продай мені свій, - запропонував він.

— Ти знаєш, що я ніколи не продам свій клуб, - відповів я впевнено.

— Ну, дивись, я хотів домовитись, але, бачу, буду діяти по-своєму, - кинув він наостанок і вийшов із кабінету.