Кохання, опалене війною.

Як часто нам слова ламають долю...

Ти хочеш залишитись, та...ідеш.
Він щось сказати хоче, та мовчить.
Рука в руці затрималась на мить...
Ти очі відведеш – він, мабуть, теж.

Сказати стільки хочеться тобі,
Та він не може підібрати слів...
Хотів тебе затримать, й не зумів
Сказати те, що тисне душу, далебі.

А ти чекала слів, чекала дій...
Нехай нагримає, присилує лишитись,
Бо ти не знаєш, як без нього жити,
І як тепер тобі залишитись самій...

Тож ти ідеш, а він тебе не зупиняє,
Хоча слова могли б усе змінити,
Та не навчилися відверто говорити,
І вам однаково мовчання серце крає...

Слова...слова... – вони всьому виною...
Невчасно сказані, а часом спередсердя,
Або невимовлені, лишились коло серця...
Як часто ці слова ламають долю...
9.08.2023р. © Venera Mar

Венера Савмар

Подобається

#1844 в Різне
#429 в Поезія

У тексті є: родина чи кохання, біль зради, мрії про зустріч

Відредаговано: 12.01.2024

Додати до бібліотеки

Поскаржитись