Кохання, опалене війною.

Пробачить, хоч незабуде...

Рецензія до історії

Рошаль Шантьє

Б'юсь об заклад, моя?

Ти чула, як плакав вітер?
Натужно так завивав...
Ламав в сквері голі віти
І квилив чи то співав...?

Вони йшла збиваючи ноги,
Вставала і падала знов...
Не відчувала дороги,
Здерла коліна в кров...

Зраджена, кинута...вбита,
Ну й що з того, що жива?
А вслід улюлюкала свита:
"Усе це була гра...гра..."

І що, що казав: "кохаю...
Моя...,ти навік лиш моя..."?
Брехнею довів до краю,
Як падала – скраю стояв...

Вона ж тобі не пробачить,
Клянись ти хоч сто раз...
Від болю душа плаче,
Не забуде серце обра'з.

Колись ви зустрінетесь знову,
Як спомин в душі осяде...
Ти викличеш на розмову,
Відкрити захочеш правду.

Ти скажеш: "моя навіки,
Кохаю тебе ще й досі".
А їй сльоза з-під повіки
Знов скотиться...мокра осінь.

Пробачить, хоч не забуде,
А ти бережи свій скарб...
Шансу третього вже не буде –
Не шкодуй її яскравих фарб...

25.04.2023р. © Venera Mar

Подобається

#1845 в Різне
#428 в Поезія

Відредаговано: 12.01.2024