Кохання, опалене війною.

Безмежний Всесвіт її прихисток останній...

Штовхнув у спину душу,
Хай летить у прірву
Не чує, навіть, її дикий крик
На смерть..., та ні, на розпач
Її зранену прирік,
Убив у ній лише в людей
Безмежну віру...

Отак штовхнув без крапельки жалю,
Убивши в ній найменші сподівання...
Безмежний Всесвіт її прихисток останній...
Й не стримало його оте її "люблю"

Криваві сльози залишились
В кволім грішнім тілі..
Так грішна, хоч казали, що свята.
Їй крила болем обітнув,
Лишилась... ступа і мітла...,
Вона ж так янголом
Над ним літать хотіла...

А потім кажуть: "Жінки –то відьми, змії..."
Та хто ж із них, скажіть, таких зробив?
Якщо хотіли чути ангельський лиш спів,
Дарма вбивали ви в її душі надії.
4.03.2023р. © Venera Mar

Маленький ліричний відступ...

А знаєш, як в світі буває?

Зраджує той, хто...кохає...

Той, кого любиш – не знає...

Серце лиш крає і крає...

Знаєш, а ще так буває,

Що нелюбов тебе зачіпає...

Серце болить, й не зізнаєшся

Навіть, коли наодинці лишаєшся...

Не скаже тобі, хоч не пробачить,

Бо розуміє, що це все значить...

Те, що для тебе занадто й задуже,