Кохання, опалене війною.

Ти пам'ятай усмішку, й очі щастя повні...

В пітьмі нам чути тільки стук сердець
І шепіт тихий — мій і твій, немов молитва...
Ти знаєш... це, мабуть, ще не кінець,
Ще буде не одна у нас з тобою тиха битва.

І ця депресія, мов затяжний осінній дощ,
Що плавно переходить в слізну зиму...
Ти вже, напевно, скоро підеш...ну то що ж,
Я не триматиму, тож підведім межу незриму...

Дощем карбує листопад холодний крок,
Махає на прощання голим сірим віттям.
Нахабний вітер пхає в останній осені танок,
Та ось моя душа чомусь все нудить світом...

Іди..., бо океани з глибин просяться назовні,
А я не хочу, щоб ти бачив мої сльози...
Ти пам'ятай усмішку, й очі щастя повні...,
Нехай тебе минуть... і кулі, і життєві грози...
30.11.2022 © Venera Mar

Венера Савмар

Подобається

#1845 в Різне
#428 в Поезія

У тексті є: родина чи кохання, біль зради, мрії про зустріч

Відредаговано: 12.01.2024

Додати до бібліотеки

Поскаржитись