Кохання, опалене війною.

Він з іншою, хоч клявся їй в коханні...тепер уже клянеться тій...

Кохання не зникає в одну мить,

а якщо зникло, то це зовсім

не кохання...

Так сталось, що вони тепер чужі,
При зустрічі – кивок...і розійшлись...
А як же ж він кохав її колись —
Між ніжністю й шаленством, на межі...

Він називав її своїм горобчиком –
Вона у відповідь так мило дула губки...
Він пестив її щічки ніжним дотиком –
Любив безмежно свою трепетну голубку...
Приносив їй кавусю спозаранку,
Будив цілунком в кохане ніжне личко...
Виконував їй кожну забаганку,
Горнув до серця, наче пташку невеличку.

Вона така вся трепетна і ніжна
Несла приємну легкість в його побут...
Від неї — затишок, а він ніс в дім добротут,
Плило життя розмірено, неспішно...
Прийшло все звідти, звідки не чекали,
Неначе раптом їх зурочив хтось,
Його від неї, ніби відвернуло щось...
І що з ним? – усе думали-гадали.
Аж хтось сказав: "виною жінка інша...
З якою він знайомий кілька днів..."
Що ж це за пташка і що в неї за спів,
Коли кохана тепер чи ненайгірша?
Він зараз з іншою, хоч клявся їй в коханні,
Тепер уже клянеться, мабуть, тій...
Він, ніби свій...та все ж уже чужий
І їх історія вже добігає дні останні...
Вона без нього поки що ніяк
Не може звинкути, хоч не клялась кохати...
Дала обітницю собі – його чекати,
Але навіщо – не знає і сама...ось так...
26.09.2022 © Venera Mar

Венера Савмар

Подобається

#1844 в Різне
#429 в Поезія

У тексті є: родина чи кохання, біль зради, мрії про зустріч

Відредаговано: 12.01.2024

Додати до бібліотеки

Поскаржитись