Глава 19

КРИСТИНА

Приїхавши під будинок, паркую своє авто і тільки встигаю покинути салон, як лице в лице зустрічаюся з Мишком.

— Кристино, ти де була? — навіть не вітаючись, питає він.

Я великими очима дивлюся на колишнього, і мене пересмикує. Здається, мужчинчик щось наплутав.

— Мишку, агов! — невдоволено гукаю його. — У тебе всі вдома? Де я була, тебе не повинно обходити. Це вже не твоє діло. Тож будь добрий, відійди.

— Кристино, я скучив... — поступившись, несміливо мимрить колишній.

— За чим ти скучив? За моїм борщем? — кидаю з іронією.

— За борщем особливо, — знову невпевнено кидає колишній.

Я, забравши свої речі з машини, великими очима дивлюся на нього. Він з привітом чи прикидається? Невже гадає, що житиме з іншою, а до мене приходитиме поїсти? Наївний!

— Мишку, ти при розумі? У мене тут не дальня. Тож бувай.

— Кристино... — розгублено кличе мене Мишко.

Та я йду до під’їзду, не оглядаючись. Оце причепа. Він реально думає, що може ось так просто приїжджати до мене? Що він собі вигадав?

— Кріс, ти не можеш бути такою безсердечною, — невдоволено гукає мені у спину чоловік.

Я вкотре шокована такою заявою. Зупиняюся й, оглянувшись, цікавлюся:

— Мишку, а твоя Кароліна в курсі, де ти зараз? Вона знає, що ти поїхав до мене? Може, мені подзвонити їй?

— Ти цього не зробиш, — наближаючись, надто впевнено заявляє Мишко.

— Сумніваєшся? — перепитую з викликом. — Ще раз прийдеш — і я зателефоную їй. А ще попрошу, аби нагодувала тебе, щоб наступного разу ти під моїми вікнами не тинявся, — перевожу подих і вирішую прикрасити дійсність. — У мене, між іншим, своє життя. І мені проблеми через тебе не потрібні.

— У тебе, що, хтось є? — квадратними очима дивлячись на мене і з недовірою цікавиться колишній.

— Уяви собі, — фиркаю надто впевнено. Хай помучиться. — Чи, може, я потвора, на яку страшно глянути?..

Замовкаю, бо помічаю, як до мене наближається Бойко. Второпати не можу, що він тут робить.

Шеф, зупинившись поруч, вітається:

— Вечір добрий! Кристино, нам потрібно поговорити... — одразу заявляє він.

На слова чоловіка мовчу, лиш глянувши на колишнього, користуюся ситуацією й звертаюся до нього:

— Мишку, тобі пора! — холодно нагадую.

Чоловіки дивляться одне на одного, адже вони знайомі. Можу тільки уявити, що про мене подумав Мишко, але мені байдуже. Тепер точно буде знати, що я не блефую. Хай знає, що не тільки він може знайти собі пару. Я теж не з тіста зліплена.

Хоч я трохи сердита на Бойка, але водночас вдячна йому за цей неочікуваний візит. Він зіграв мені на руку.

— Ну ти й фурія, Кристино! — фиркає Мишко. — Я від тебе такого не чекав. Тільки я за поріг, а ти одразу іншого притягла. А вдавала з себе святу невинність. Не соромно? А я справді вважав тебе ідеальною.

— Мишку, досить! — гримаю я. — Припини нести ахінею. Тебе Кароліна чекає, тож нема чого тут стовбичити.

Мій колишній міряє мене з ніг до голови й, невдоволено фиркнувши, їде від нас із Бойком. Я з полегшенням видихаю. Чомусь боялася, аби чоловіки не зчепилися через мене. Дуже боюся отих з’ясовувань стосунків.

— Кристино Вікторівно, даруйте за пізній візит. Але нам потрібно поговорити, — несподівано порушує паузу Нікіта.

Мене це прохання бентежить. Я не хочу з ним розмовляти. Тепер мене його поява під моїм домом напружує. Як він знайшов мене, а головне — навіщо? Нам нема про що говорити. Те, що трапилося, те уже трапилося.

— Це зайве, Нікіто Сергійовичу, — тихо кидаю, оминаючи чоловіка поглядом. — А зараз вибачте, мені пора. Мене чекають, — теж блефую. Але хто знає, правда це чи обман.

— Хто? — одразу чіпляється за мою відповідь шеф.

Я справді не очікувала такого запитання, тому подумки фиркаю. Кінь у пальто. А вголос відповідаю:

— Це не важливо. Вибачте! Мені справді потрібно йти. Бувайте!

Оминувши чоловіка, йду до під’їзду. Я не хочу ніяких розмов із Бойком — вони справді зайві.