Глава 18

КРИСТИНА

Зупинивши авто біля парку, я, погасивши фари, довго сиджу, витираючи сльози. Мені вже декілька разів телефонували дівчата, та я не беру слухавку. Не хочу, аби вони чули, що я плачу.

Намагаюся заспокоїтися, але у мене не виходить. Гаразд, ще б у мене справді щось було з Бойком. А так, я ж Богу душу винна. Хіба що можу глянути крадькома, бо він справді чоловік привабливий.

Здригаюся, бо знову дзвонить мій телефон. Погляд стрибає на екран телефона, на якому світиться невідомий номер. Скидаю дзвінок, але за мить дзвінок повторюється. Шморгаю носом і, змахнувши сльози, знімаю слухавку.

— Алло!

— Кристино, це Бойко...

Від цих слів жар рознісся по нервовій системі. Я одразу кидаю слухавку. Свіжі сльози з’являються на очах. Не хочу чути цього чоловіка. З мене досить істерики та сорому від його Ольги. Але ще не встигла кліпнути, як дзвінок повторюється. Скидаю його повторно і блокую номер телефону.

Не потрібно до мене телефонувати. Хай мириться зі своєю Ольгою. А то іще на когось накинеться, мов кобра.

Трохи заспокоївшись, заходжу у додаток Linder.

Я здивована — тут уже аж п’ять повідомлень від Ніка.

«Де ти пропала, богине?»

«Ау! Я скучив!»

«Кріс! Ти де?»

«Красуне, я хвилююся...»

«Кріс, вже майже три години минуло... На дворі ніч... У тебе все добре?»

Зітхаю і вирішую відписати. Бо ж цей Нік ні в чому не винен.

«Все добре. Не хвилюйся. Мені чомусь повідомлення не висвітилися».

Майже правдиво відписую. І чекаю відповіді.

«Хух. А я вже справді хвилюватися почав. Ти іще на вечірці у боса?»

Важко зітхаю. Мені найменше хочеться відповідати на це питання, але все ж відповідаю:

«Ні, уже поїхала. Там нудно».

«Ти вже вдома?»

От що я маю йому відповісти? Якщо обманю, він бачити не буде. Але ж мені не хочеться, аби він мені брехав. З хвилину вагаюся і таки відписую:

«Ще ні. Я у своєму улюбленому місці в місті. Тут тихо, спокійно. Я люблю цю мальовничу місцину, особливо восени».

«Де ти? Давай скидай локацію, я до тебе приїду».

Кволо посміхаюся. Мене як дивує його настирливість, так і приємно вражає.

«Ні, Ніку, не потрібно до мене їхати. Я ще трішки... і поїду додому. Може, вип’ю ще кави. Ти не хвилюйся. Люблю перебувати наодинці і дуже часто так проводжу вільний час».

«Кріс, може, все ж передумаєш?» — проситься Нік.

«Ні, Ніку, вибач! Не сьогодні. Зрештою, я ще не готова до зустрічі. Давай не поспішати...»

«Гаразд! Як знаєш. Я чекатиму. Але пам’ятай, я буду хвилюватися».

Набираю повні легені — якщо чесно, мені приємно.

«Дякую! Але хвилюватися не варто. Я ще трішки прогуляюся і повертатимусь додому. Як буду вдома, напишу».

Виходжу з додатку і покидаю салон машини. Підійшовши до кавового апарату, купую собі каву і з нею йду парком. Люблю насолоджуватися тишею.

Зробивши кілька кроків, здригаюся від несподіваного дзвінка свого телефона. Зиркаю на екран — це Каріна.

Видихнувши, таки знімаю слухавку.

— Кріс, ти де?

— В парку, — відповідаю чесно.

— Чому ти поїхала? Шеф місця собі не знаходить. Він хвилюється за тебе... — зі звинуваченням кидає колега.

— Хай про свою Олю хвилюється, про мене хвилюватися не варто. Зі мною все гаразд, — невдоволено відмахуюся.

— Кріс, припини, — просить вона і починає розповідати: — Ця ненормальна зіпсувала шефові свято. Ти пішла, а вона до його секретарки причепилася. А вона ж Богу душу винна. Це треш. Коротше, Бойко сам не свій. Усіх нас перепрошував, а найбільше бідкався через тебе. Бо ця істеричка відірвалася на тобі.

Я, смакуючи свою каву, лише зітхаю. Щось уже нікому віри нема.

— Не варто про мене хвилюватися. Зі мною все добре. Тільки ображати себе я не дозволю нікому. От і все.

— Кріс, ти образилася, — констатує колега. — Не тримай зла на Бойка. Ніхто не винен, що Ольга заявилася у той момент, коли він танцював з тобою, бо якби він потрапив на когось із нас, то наші чоловіки їй би добряче відповіли.

Це все виправдання та захист шефа. Напевно, справді ніхто не винен, але моя душа болить від образи. Ця Ольга осоромила мене перед усіма. Тепер я уже не впевнена, що повернуся на роботу у компанію. У мене є трохи часу, тож потрібно шукати нову роботу. Напевно, займуся цим завтра. Тому на слова Каріни просто мовчу. Лиш кидаю стандартну фразу:

— Карін, все добре. Не переймайся. Дякую, що хвилюєшся. Мені приємно.

— Та це дрібниці. Мені справді тебе шкода, але знаєш, Бойко мене вразив сьогодні, — зізнається колега і зі захватом додає: — Ти пішла, а Ольга розійшлася іще дужче. Ти саме поїхала, як він вивів її з ресторану та наказав не впускати.

Напевно, він зробив дурницю. Якщо у шефа і тієї Ольги були стосунки, то їм точно потрібно було поговорити, а не робити показове шоу.

— Ок, Кріс, ти краще повертайся в ресторан. У нас тут розваги в розпалі, — просить Каріна і прощається.

Кладу слухавку і, допивши свою каву, повертаюся до свого авто. На вулиці прохолодно. Краще посиджу вдома перед електричним каміном. На сьогодні достатньо пригод.