Глава 17

КРИСТИНА

Повернувшись у зал, тремчу, бо на вулиці таки солідно холодно. Зупинившись біля вікна, обіймаю себе руками і молюся в душі, аби ні Олег, ні Сергій, ні ніхто інший не запросив мене на танець. Звісно, не важко просто потанцювати, але не хочеться.

Саме закінчився повільний танець, і зал заповнює запальна музика. Ірина тягне мене до танцю, і я таки йду у коло танцювати з усіма. Наче танцюю, але тіло не слухається мене. Щось не до танців мені. Напевно, ще від вчинку Мишка не оговталася. А може, просто не мій день, я ж то спала мало, можливо, тому така квола. Чомусь хочеться тиші та спокою. Коли танець закінчується, присідаю у крісло осторонь. Вже не тицяю у телефоні, а байдуже спостерігаю за танцюючою юрбою.

Цікаво, а де це Нікіта Сергійович? Може, хтось із дівчат уже склеїв? А що, він мужчинчик видний — то без пари точно довго не буде.

Задивившись на дівчат, які танцюють одна наперед одної, відчуваю, ніби на мене хтось дивиться. Переводжу погляд у той бік і ловлю на собі відвертий погляд Бойка. Він, спершись об колону, надто відверто дивиться на мене. Відводжу очі. Вдаю, що нічого такого не помітила. Хоча насправді шалено нервую.

Коли танець закінчується, біля мене у крісло падає Евеліна.

— Кріс, ти чому не танцюєш?

— Я відпочиваю, — відмахуюся.

— Кріс, не гальмуй. Ходи танцювати, — присідає поруч Ірина та з іронією питає: — До речі, ти бачила, як на тебе наш шеф витріщався?

— В смислі? — вдаю, наче не розумію я.

— В коромислі, — відмахується Ірина. — Він відтоді, як повернувся у зал, очей з тебе не зводить, і он навіть зараз...

— Ірино, не перебільшуй, — відмахуюся я. — Людина просто дивиться, а ти вже тут створюєш лавсторі.

Знову звучить повільна романтична мелодія, і мій страх зростає. Не хочу танцювати з хлопцями, тому піднімаюся та йду на вихід із зали, але встигаю зробити кілька кроків, як дорогу перегороджує Бойко. Він простягає мені руку й питає:

— Кристино Вікторівно, потанцюємо?

Я лише розгублено кліпаю, не можу відмовити йому.

— Так, — лише кидаю впівтону. І для себе вирішую, що після цього танцю я піду по-англійськи, бо щось мене вся ця атмосфера напружує.

Нікіта Сергійович так ніжно веде мене у танці, а я солідно нервую і хочу, аби цей танець якомога швидше закінчився. Чомусь здається, що всі дивляться лише на нас. А мені цього найменше хочеться.

— Кристино, у вас якісь негаразди? — раптом питає шеф. — Чи, може, мені здалося, що ви чимось заклопотані?

Підіймаю спантеличений погляд на чоловіка і намагаюся бути переконливою.

— Швидше за все здалося. У мене все гаразд.

— Це не правда, Кристино Вікторівно, бо ви виглядаєте чимось заклопотаною, — заперечує мої слова Бойко.

Я шалено нервую, бо його гаряча долоня лежить на моїй талії, і це неабияк хвилює мене. А ще збивають з пантелику останні слова чоловіка.

— Вам просто здалося, — лиш тихо відмахуюся.

— Буду сподіватися, що це справді так, Кристино, — посміхається своєю звабливою посмішкою він, і я відчуваю, як моє серце гамселить у шаленому ритмі. Мій шеф занадто хвилює мене, і це лякає. Кліпаю, коли він продовжує: — А ще, Кристино, хочу сказати вам спасибі, що при усьому ви сьогодні тут! Мені дуже приємно...

Раптом шеф замовкає, бо його хтось смикає, і вже за секунду я бачу перед нами його колишню. Вона голосно свистить, поклавши два пальці в рот. У мене аж вуха закладає. Я приголомшена, бо Бойко, обійнявши мене, тулить до себе. І коли стихає музика, він звертається до ефектної білявки:

— Ольго?! Ти, що тут робиш?

— Тебе прийшла привітати з днем народження, та бачу, ти швидко мені заміну знайшов. Недовго журився, — роздратовано лементує розфарбована та досить відверто одягнена колишня. — А мені-то кажуть, що ти в офісі зачухану дівку знайшов і все для неї робиш. Бо вона, бачите, велике цаца.

Навколо нас збираються всі. І мені так соромно, що хочеться крізь землю провалитися. Хочу звільнитися з обіймів Бойка, але він міцніше притискає мене до себе й невдоволено звертається до своєї колишньої:

— Дякую за привітання, Ольго. Я тебе більше не затримую — можеш йти.

І тут білявка пішла в рознос: обзиває мене та шефа огидними словами, називає нас коханцями. Мене критикує з ніг до голови.

Я таки, вирвавшись, іду до виходу з ресторану. Мене наздоганяють Евеліна, Каріна та Ірина. Я ж забираю свій верхній одяг у гардеробі і на заспокійливі слова дівчат реагувати не можу. Сльози стоять в очах. Мені образливо до глибини душі. Хтось із колективу доклав цій мадам, що я вчора ходила до шефа та розповів про нововведення і зміни. Отже, стукач серед своїх — не можу вірити нікому.

Дівчата просять залишитися, але я, попрощавшись, йду із закладу. Сівши в машину, їду до парку. Там дам волю своїм емоціям. Добре, що вікна в авто тоновані — то ніхто мене бачити не буде. Недаремно я рвалася піти раніше, наче відчувала, що трапиться щось погане.