Глава 14

КРИСТИНА

Входжу у конференц-зал, в якому моментально стає тихо, таке враження, що не я повернулася, а сам Бойко зайшов. Крокую до вільних рядів — краще посиджу одна, ніж у компанії Олега. Може, свого онлайн-знайомого подістаю.

— Кріс, ходи до нас! — раптом кличе мене Евеліна.

Не можу відмовити дівчатам, бо й Каріна собі махає мені рукою. Таки йду до дівчат і лише встигаю присісти біля Каріни, як до зали входить Бойко! Вітається, і я бачу, як його погляд біжить по присутніх. Самозакоханість у мені каже, що це він шукає очима мене, але здоровий глузд твердить, що просто мужчинчик перевіряє, чи всі підлеглі присутні у залі.

Нікіта зупиняється на трибуні й починає свою промову. Я навіть не вникаю у суть його слів — мене заворожує голос цього чоловіка. Він такий приємний мені. Я кілька хвилин дивилася на нього, навіть не моргаючи, а тоді все ж опускаю очі, аби не привертати зайвої уваги. Наш шеф розповідає про нововведення. Виявляється, тепер ми працюватимемо менше, але позмінно. Відтепер у нас буде три зміни по вісім годин. Нічні зміни оплачуватимуться за подвійним тарифом, відповідно — буде більша заробітна плата. Також планується збільшення кадрів, і якщо є бажаючі ходити у другу та нічну зміни без першої, то про це потрібно казати вже, бо, оскільки не всі люди зможуть працювати вночі, для цього набиратиметься спеціальна команда.

От і чудово. Щось я не маю бажання працювати вночі. Хоча, дивлячись, яким буде графік.

Декілька разів зловивши пильний погляд шефа на собі, опускаю очі й тихенько виймаю телефон. Можливо, Бойко дивився не на мене, але щось не маю більше бажання перетинатися з ним поглядом.

Заходжу на сайт знайомств і здивована — тут є аж два повідомлення від Ніка. Дивуюся, чому я не чула, як вони прийшли. Навіть цікаво, що він мені відписав? Напевно, висловив своє «фе» та покинув чат назавжди. Відкриваю повідомлення:

«Богине, моє фото теж справжнє, але закрите маскою, тому що слабка стать спершу ведеться на зовнішність, потім на статус, а душа їх хвилює в останню чергу. Мені ж хочеться знайти ту, яка спершу полюбить мою душу, а вже потім — усе інше... Тож це не розваги, і я нічого не приховую. І, якщо чесно, дівчата не дуже ведуться на мене. Ставлять тисячі запитань, як і ти, щодо маски, а коли я відмовляюся скидати фото без неї, просто йдуть».

У душі хмикаю. Дивний цей Нік. А якщо під маскою справді страшний чоловік?! Я згідна, краса душі неоціненна, але як не крути — зовнішність теж має значення. Вирішую відписати:

«І це нормальна реакція. От уяви — ти б зустрічався з дівчиною у масці, яка ховала б своє обличчя і відмовлялася б скинути справжнє фото? А раптом там сама Кікімора, що тоді? А ти вже душу покохав?!»

Тепер навіть цікаво, що він мені відпише. Дивлюся на екран, з терпінням чекаючи повідомлення, але екран гасне, а повідомлення немає. Що ж, мабуть, я загнала цього красеня у масці в тупик. Напевно, по відповідь для мене до чата GPT пішов.

Доки я міркувала та підписувала, шеф уже завершує свою промову, мовляв, усі інші питання будемо вирішувати в робочому процесі. Він посміхається своєю сліпучою посмішкою та запрошує нас усіх у ресторан. Хто на своєму авто — той їде сам, а хто ні — внизу чекає автобус.

У моїй голові закрадається божевільна ідея: я хочу втекти й не їхати в ресторан. Не хочу, аби Олег набридав або ті, хто тут присутні без пари. Чомусь хочеться по мінімуму уваги від протилежної статі.

Всі підіймаються — і я теж. Мені хочеться злитися з потоком людей, а потім утекти. Хоча розумію, що це буде неповагою до шефа. Потрібно хоч на трішки залишитися, а потім таки піду по-англійськи. Дійшовши до ліфта, розумію, що чекатиму тут до вечора. Тут надто багато люду, тому подаюся до сходів. Це ж вниз спускатися, а не підійматися. Тому повільно йду сходами. Раптом бринькає телефон, зупиняюся на сходовій клітці та відкриваю повідомлення:

«Ти права, богине, але під кожним другим фото на цьому сайті — фальш, маски та фотошоп. Тож це нормально. І будь-хто може закохатися у картинку, під якою справді виявиться Кікімора».

Посміхаюся — він правий. Встигаю зітхнути, як приходить іще одне повідомлення:

«От ти теж мене обманула. Ти ж не живеш у Харкові...»

Зітхаю й подаюся до сходів. Мізкую, що маю відповісти — мені соромно перед цим чоловіком за свою брехню. Але казати правду теж не хочеться. Я не маю довіри до цього чоловіка.

Покинувши будівлю офісу, сідаю в авто й таки вирішую відписати:

«Так, я не живу у Харкові. Але поки хай тема мого проживання буде закритою. Ти не питаєш мене про це, а я тебе. Це справді поки зайве. Ми можемо спілкуватися і без цього».

Дивлюся, як усі, хто без авто, проходять в автобус. Мене ж не покидає дике бажання втекти звідси, але вирішую спокійно їхати за автобусом та не привертати до себе зайвої уваги.

Погляд автоматично прикипає до екрана телефона. Чекаю, що ж відповість мені мій таємний залицяльник. Посмішка торкається вуст, коли приходить відповідь:

«Можемо спілкуватися і без цього, тільки давай на чистому. Більше без обманів?! А теми, які не захочемо відкривати, відкладатимемо на потім...»

Хмикаю — от який хитрий. Не все, любчику, можна відкладати на потім. Зараз мене цікавить одне питання, тому не можу його не поставити:

«Якщо ми заговорили про чистоту, то не можу не запитати: ти у стосунках? Чи, може, взагалі одружений? Без образ — для мене це важливо. Я згодна повірити словам, але якщо вони будуть щирими».

Встигаю відправити повідомлення й здригаюся від того, що хтось стукає у моє вікно. Підіймаю очі — це мій шеф. Розгублено опускаю скло, а він, посміхаючись, просить:

— Кристино, залишайте авто тут, поїдете зі мною, он хлопці теж зі мною їдуть! А авто вже завтра заберете...

Я нервово ковтаю, пильно дивлячись у очі свого привабливого шефа, і тихо відмовляюся:

— Щиро дякую, але я змушена відмовитися. Маю плани на вечір.