Глава 13

КРИСТИНА

Увійшовши в конференц-зал, присідаю у третьому ряду подалі від усіх. Практично всі зі своїми половинками, тільки я без пари, і он троє дівчат сидять теж осторонь. Також на останньому ряду сидять четверо чоловіків. Чи то вони без пари, чи, може, прийшли без своїх половинок — я не знаю, та мене це не дуже цікавить.

Посміхаюся, бо до мене обертається Ірина й підморгує мені. Її шеф звільнив, бо висловила свої побажання, але від сьогодні вона знову у колективі. Особисто мене це тішить. А ще я рада, бо Ірина сьогодні теж тут, у залі, зі своєю половинкою.

— Привіт! Біля тебе не зайнято? — раптом відриває мене чоловічий голос.

Переводжу погляд на власника голосу і торопію — це Олег. Щастя приперло звідки не чекали. Важко зітхаю й відмахуюся.

— Привіт! Зайнято.

— Тобто?! — квадратними очима дивиться на мене колега. — Дівчата казали, ти зі своїм розійшлася...

— І що? — великими очима дивлюся на чоловіка.

— Я гадав... — починає Олег, але, на мить запнувшись, додає: — коротше, ми могли б спробувати... Сергій казав, що ти все одно на сайті знайомств...

Мене це все починає бісити, тому перебиваю чоловіка.

— Олег, вибач, але що я роблю — це моє особисте, і вас воно не повинно обходити.

— Але ж ти все одно пару шукаєш?! — раптом випалює він та так голосно, що на нас обертаються всі.

Відчуваю, як рум’янець фарбує щоки — мені соромно. Але я не дам цьому нахабі соромити мене. Тому підіймаюся і, звузивши зіниці, випалюю:

— Це не ваше діло. І вас не повинно хвилювати, що я шукаю та де. На даний момент я шукаю розваги, але ані ти, ані Сергій мені не до вподоби. Тож дай мені спокій.

Мене трясе від нервів та від того, що погляди всіх присутніх прикуті до нас. Оминаю Олега, бо мені терміново потрібно заспокоїтися. До початку зборів п’ять хвилин, і я щиро вірю, що цього часу мені буде достатньо, аби трохи охолонути.

Раптом чую поодинокі оплески, а вже за мить їх стає дуже багато.

— Кристинко, ти молодець! — гукає Ірен.

Мені здається, серце от-от вистрибне з грудей. Мені соромно та незручно від цього конфлікту. Я вже не раз давала Олегу зрозуміти, що ми різні і що ми не пара, але, схоже, він має свої якісь плани на мене. І це мене лякає.

Покидаю конференц-зал і, пройшовши фойє, прочиняю двері, що ведуть у коридор до балкона. Мені конче потрібне свіже повітря, але я завмираю, адже двері з іншого боку тримає за ручку мій шеф.

— Доброго дня, Кристино Вікторівно! Ви куди? За кілька хвилин збори!

На мить заглядаю у лазурні очі свого шефа, відчуваю, як від його присутності моє серце б’ється частіше. А ще дратуюся через те, що ніяковію, мов школярка.

— Добридень! — розгублено відповідаю. — Я на хвилинку... Я зараз повернусь. Перепрошую!

Розгубившись остаточно, розумію, що потрібно діяти, тому, оминувши шефа, поспіхом йду на балкон.

Опинившись на балконі, жадібно хапаю прохолодне повітря. На дворі стоїть осінній похмурий день, ще досі не розвіявся туман, і в повітрі витає морозна прохолода. Одразу обіймаю себе руками. Усвідомлюю, що якщо довго тут постою, то застуджуся. Тільки ще болячок мені не вистачало. Ще кілька разів глибоко вдихнувши, обертаюся, аби піти, але завмираю на місці. У прочинених дверях стоїть мій шеф. Тепер розумію, що він одразу пішов за мною і просто спостерігав. Від цього почуваюся ще більш незручно. Але, вдаючи впевненість, іду до чоловіка.

— Кристино Вікторівно, може, поясните, що відбувається?

На мить зиркаю на чоловіка і, нервово зволоживши вуста, розгублено відповідаю:

— Все добре. Мені уже краще.

Зупиняюся, адже чоловік стоїть у дверях, не даючи змоги мені пройти.

— Вам погано?! — раптом заклопотано цікавиться він.

— Уже все добре, — упевненість вдавати виходить не дуже. — Пропустіть, бо на вулиці дуже холодно.

Я справді тремчу та вже не знаю — від холоду чи від нервів.

Мій шеф пропускає мене, і я впевненою ходою крокую до конференц-залу. Відчуваю пильний погляд чоловіка на собі, що не дозволяє мені розслабитися.

— Кристино Вікторівно! — раптом кличе Бойко.

Зажмурюю на кілька секунд очі й, таки зупинившись, оглядаюся. Шеф надто впевнено наближається і, зупинившись напроти, залишає між нами крихітну відстань.

— Як ви почуваєтеся, Кристино Вікторівно?

— Уже все добре, — повторюю, намагаючись бути переконливою, хоча тремтіння видає мене.

— Ви не вмієте обманювати... — зауважує шеф. — Тож якщо ви справді погано почуваєтеся, я дозволю вам піти.

Пильно дивлюся на чоловіка. З чого б це така щедрість? На мить зиркаю убік, а тоді заглядаю в очі чоловіка. Чомусь хочеться і йому проїхатися по нервах.

— Я б могла вас обманути та піти, але не можу. Маю тут іще одну незавершену справу — під іменем Олег.

Розвернувшись, упевненою ходою крокую до конференц-залу. Я бачила, як після моїх слів очі шефа стали квадратними, але мене це радше забавляє. Навіть цікаво, що він подумав. Але хай думає, що хоче, — думки розвивають фантазію. Тож це корисно.

Хоч ззовні вдаю впевненість, зсередини вся тремчу. Поруч із таким чоловіком, як Бойко, спокійно почуватися неможливо.