Глава 12

КРИСТИНА

Трішки постоявши, я таки зиркаю на телефон, який бринькає знову. П’ять повідомлень від Ніка. Важко зітхаю, вагаюся, чи відкривати їх, чи, може, не варто. Можливо, краще взагалі припинити це спілкування. Але я нічого не втрачаю, це все ж несерйозно.

Видихнувши розчарування, таки відкриваю повідомлення.

«Ти куди зібралася, богине?»

«Куди чепуришся? Візьми мене з собою...»

Посміхаюся. Точно дивний. Навіть не знає, звідки я, а проситься зі мною. Відкриваю наступні повідомлення.

«Чому ти мовчиш? Може, ти не одна йдеш?»

«І ще, ти казала, що будеш зайнята, а сама чепуришся?! Як це розуміти?»

«Ну куди ти знову пропала? Чому мовчиш?»

Ну от причепа. Все то йому потрібно знати. Зітхаю і таки вирішую відписати своєму настирливому залицяльнику.

«В мене ділова зустріч, солоденький».

Посміхаюся і вирішую пофліртувати.

«І взяти тебе з собою я не можу. Адже не знаю, де ти живеш. І не хвилюйся, на цю зустріч я йду одна».

Я здивована, бо мої повідомлення переглянуто одразу, а вже за мить приходить відповідь.

«Я живу в годині їзди від тебе. Але якщо ти візьмеш мене з собою, то я прилечу швидко».

Заходжуся сміхом. От який шустрий. Ну-ну, побачимо. Вирішую пожартувати.

«Ну що ж, якщо ти такий упевнений... Чекаю тебе. М. Харків, вулиця Січових стрільців, 64, квартира 32».

Звісно, адреса вигадана, насправді я проживаю в столиці. Але хтось надто впевнений, можливо, якось вичислив мене. Хоча мені це абсолютно не цікаво.

Повідомлення переглянуто, але у відповідь — тиша. Схоже, у мене вийшло збити спантелику цього чоловіка.

Я вже була у прихожій, саме одягнула теплий плащ, як мені прийшло повідомлення. Поспіхом відкриваю його.

«Тобто?! Як Харків? Як це розуміти? У тебе ж в анкеті вказане місце проживання — Київ?!»

Я важко зітхаю. От халепа. Я ж зовсім про це забула, от і попалася у тенета власної брехні. Потрібно негайно викручуватися.

«Це гачок такий. Коли пишеш київську адресу, чомусь хлопці більше ведуться».

«Багато повелося?» — приходить у відповідь.

Відчуваю, мій онлайн-співрозмовник образився. Справді негарно вийшло. Мить вагаюся, а тоді відписую:

«А ти коменти під фото почитай — там знайдеш відповідь».

Тепер цікаво, чи відповість, чи, може, зрозумів, що я розважаюся, і образився.

Замкнувши двері свого помешкання, йду до ліфта, як знову приходить повідомлення. Схвильовано відкриваю його.

«А фото твоє? Воно хоч справжнє?»

Хмикаю і, увійшовши в ліфт, натискаю кнопку «один» й одразу відписую Ніку:

«Так, моє фото справжнє. А твоє? Чому на ньому нічого розгледіти не можна? Для чого ця загадковість? Чи ти просто вирішив порозважатися? Що ти приховуєш? Чи ти гадаєш, що так більше дівчат поведеться на тебе?»

Відповіді на своє повідомлення я так і не отримала. Я вже забрала Евеліну з чоловіком, а телефон досі мовчить. Приїхавши під свій офіс, я не витримую і перевіряю телефон. Але повідомлення так і нема.

Ну от і всьо! Долялякалася. Образився на мене загадковий мен. Ну, що ж, на це слід було очікувати. От і добре. Ніхто не виноситиме мізки. А то ще не почали переписку: «Що ти? Де ти? З ким ти?» Та ну, навіщо такі стосунки та таке спілкування?

Покидаю салон машини й повільно крокую за щасливою Евеліною з чоловіком. На них любо дивитися. Толик буквально пил здмухує з неї. Я дуже рада за цю пару. Вони ж навіть сваряться по-особливому. Евеліна образиться, а потім Толик до нас у кол-центр з квітами йде та з гарячим обідом. Я теж хочу такі стосунки, щоб жити душа в душу, щоб одне одного з пів погляду розуміти. Та на таке щастя, напевно, потрібно заслужити.