Глава 11

КРІСТІНА

Я таки обрала чорну сукню. Вона мені здавалася більш екстравагантною.

Оплативши покупку, поспішаю до авто, не зважаючи на те, що телефон бринькав уже тричі. Тепер потрібно встигнути в салон краси вчасно.

Все ж я трохи запізнилася, але до мене поставилися з розумінням. Тож, аби було швидше і не затримувати наступних клієнток, зі мною працювали одразу дві майстрині. І з тієї причини взяти в руки телефон у мене не було змоги.

Вийшовши з салону краси, я видихнула. У дзеркалі я собі до божевілля подобаюся. Спочатку хотіла пообідати в кафе, але в останню мить передумала — замовила обід додому і сама поїхала туди ж.

Лише опинившись удома, я впала на диван і таки зайшла подивитися на повідомлення, адже телефон сповіщав про них частенько.

У додатку знову купа лайків та коментарів під моїм фото. Вони знову різні. Я поспіхом лайкаю усі й відкриваю особисті повідомлення. Знаю, що сюди мені може писати лише Нік, та все ж здивована: вісім повідомлень від нього. Хмикаю — оце невгомонний.

«Богине, ти що обираєш? Якщо це одяг, то неодмінно має бути червоним. Він личитиме тобі».

Посміхаюся й про себе коментую: пізно, красунчику!

«Ти чуєш? Навіть не думай брати чорний одяг...»

Ага, почула. Посміхаюся й переходжу до наступного повідомлення.

«Ну куди ти знову пропала?»

«Кріс!»

«Ти випробовуєш моє терпіння... Так не можна».

«Вже година минула... Ти де? З тобою все добре?»

«Це зовсім не смішно. Чому ти не відповідаєш? Я, між іншим, хвилююся».

«???»

Посміхаюся. Дивний цей Нік. Зовсім не знає мене, а вже хвилюється. Розумію, що це такий маневр, бо він, напевно, просто хотів спілкування. Саме хотіла відписати, як задзвонив дверний дзвінок. Покинувши телефон, іду відчиняти двері. Це мій обід. Розрахувавшись, дякую кур’єру та йду на кухню. В мене ще є трохи часу, тож можу не поспішати.

Розклавши обід у тарілки, повертаюся по телефон, а там уже чекає свіже повідомлення:

«Ну, якщо повідомлення переглянула, значить жива й здорова. Напишеш, коли вважатимеш за потрібне. Я чекатиму».

Посміхаюся. І ловлю себе на думці, що мені це німе спілкування онлайн куди більше подобається, ніж офлайн. Тут, якщо не маєш бажання відповідати — не відповідаєш. А цей Нік досить наполегливий, а ще цікавий співрозмовник. Вирішую відписати, хай не мучиться.

«Ну, у тебе й фантазії. Все добре зі мною. Зайнята була. І через годину знову маю справи. Я працюю, тому не можу годинами сидіти в телефоні. А от у тебе, бачу, вільного часу вдосталь. Ти взагалі працюєш? Чи тільки в телефоні сидиш? Сорі за відверті питання, але для мене це важливо».

Відправивши повідомлення, іду на кухню. Тепер навіть цікаво, що відповість мій таємничий шанувальник, і чи відповість узагалі.

Беруся обідати й дивуюся, бо пропав мій співрозмовник. Може, не зі мною однією переписується. Ну, це ж можливо. Це ж розваги. І я дуже сумніваюся, що комусь вдається знайти собі пару на цих сайтах знайомств.

Я вже встигла помити посуд, як бринькнув телефон. Витерши руки, беру його. Повідомлення від Ніка:

«Так, я працюю, Богине. Але вільного часу в мене достатньо. Особливо кілька хвилин для того, аби відповісти на повідомлення, знайдеться завжди».

Схоже, це камінь у мій город. Що ж, вирішую відписати те, що промайнуло в голові, коли читала його повідомлення.

«Багатьом відписуєш?»

«Не зрозумів?»

Хмикаю, адже усвідомлюю — все він зрозумів, тільки морозиться.

«От і чудово, що не зрозумів. Так навіть краще. Все, не маю часу. Пішла чепуритися...»

Справді йду приводити себе до ладу. Бо ж хочеться виглядати ефектно, але сьогодні вперше — для самої себе. Хочу кайфувати від себе. І після стосунків із Мишком розправити крила. Мені було добре з цим чоловіком, але після нашого розставання я буквально відчула легкість. Я ж навіть не помічала, що стала служанкою своєму колишньому. Ще тиждень тому мені здавалося, що це норма, так і повинно бути. Але лише тепер розумію, якою ж сліпою я була.

Кинувши телефон на ліжко, іду знову в душ.

Вже в дверях чую, як знову прийшло повідомлення на телефон. Але я йду, не зважаючи.

Після душу одразу заходилася одягатися та злегка поправила макіяж. Посміхаюся своєму відбиттю у дзеркалі. Я непристойно подобаюся собі, і від цього почуваюся щасливою. Не звертаю уваги на повідомлення, що приходять на телефон. Але коли він дзвонить, таки беру слухавку, адже це Евеліна.

— Привіт, Кріс! Ти йдеш на збори? — на емоціях питає вона.

— Звісно.

— Ти чим — авто чи на таксі?

— На авто.

— Заїдеш за мною... Вірніше, за нами? — просить колега. — Я саме вдома.

— Звісно, заїду.

— Кріс, у нас на роботі такі зміни! Бойка наче підмінили, — чую, як Евеліна на емоціях перехоплює подих і продовжує: — Він такий людяний, і виявляється, нормальний мужик. То з тією своєю Ольгою нелюдом був.

Я посміхаюся, рада, що хоч на роботі все добре. А то в особистому житті не все як у людей, але тепер я вважаю, що все, що не трапляється — трапляється на краще.

— Це ж добре, Евеліно.

— Звісно, добре, — вдоволено погоджується співрозмовниця. — Уявляєш, ми з чоловіками йдемо... Ну, коротше, усі зі своїми половинками. Про таке лише мріяти можна було.

— Справді, класно, — зітхаю та додаю. — Шкода, що в мене половинки немає.

— Ще буде, Кріс, — потішає мене колега і починає прощатися. — Гаразд, побігла, своєму Толику допоможу. Ми чекатимемо на тебе.

— Угу, — лише кидаю та кладу слухавку.

Телефон у руках вібрує знову, але мені не хочеться читати повідомлення. Підходжу до вікна, і погляд прикипає до багряної краси дерев, що видніються поміж будинків. Вже чомусь не хочеться їхати на збори та цю вечірку. Адже я без пари. Але розумію, що не можу не поїхати. Жаль огортає душу — моя самотність мене тригерить. Мабуть, не так вона, як те, що говоритимуть за моєю спиною.