Глава 9

КРИСТИНА

Мене розбудив телефонний дзвінок. Я, ледь розплющивши очі, зняла слухавку. З голосу у трубці впізнала Каріну.

— Привіт, сонька! Ти що, ще спиш? — дивується вона.

— Угу, — лише сонно кидаю, ніжачись на подушці із заплющеними очима.

— Шеф просив зателефонувати тобі, — хихикає Каріна та з іронією додає: — У нас збори на шістнадцяту.

Різко розплющую очі. Нічого не можу второпати.

— Чому так пізно? — розгублено питаю.

— Ну, щоб усі встигли підготуватися, — неоднозначно протягує колега, чим іще більше сіє інтриги в мені.

— Каріно! — бумкаю я. — Що за таємниці Мадридського двору? Підготуватися до чого?

Щось це все мені не подобається.

— Ну, коротше, Кріс, у шефа сьогодні день народження, отже після зборів нас чекає вечірка.

— Ого! — така звістка змусила мене остаточно прокинутися. — Відколи це шеф із нами відзначає таку подію? Зазвичай він святкував це деінде зі своєю протеже...

Каріна загадково хихикає.

— Так було не завжди, Манюня.

— Тобто? — зацікавлено перепитую.

— Доки наш шеф був один, у нас часто були корпоративи, і він не був такою злюкою та занудою, як останнім часом. Але коли в нього з’явилася ота принцеса-несміяна, він став нестерпним.

Оце так новини з самого ранку. Коли я прийшла на роботу у кол-центр, Нікіта уже був у стосунках. І я знаю його як холодного, байдужого та навіть брутального. Повірити важко, що цей чоловік може бути іншим, хоча його вчорашній вчинок це таки підтверджує.

— То ти будеш на цих зборах? — вириває з думок Каріна.

— А що, можна не йти? — розгублено перепитую.

— Небажано, — цілком серйозно відповідає колега.

— Отож, — бурчу я та знову зажмурюю очі, видихнувши.

— Кріс, не спи, — кличе мене Каріна, наче бачить крізь телефон. — Про дрескод не забудь.

— Який іще дрескод? — з повним нерозумінням знову розплющую очі.

— Вечірня сукня! У шефа ж свято як не як. У нас навіть день скорочений. За нас працюватиме голосовий помічник Поліна.

Я лише хмикаю, приємно здивована такими змінами.

— Оце я розумію, буде двіж... — раптом уся напружуюся й уточнюю: — Тобто ти хочеш сказати, що наш суворий шеф розійшовся зі своєю милою?

— Саме так, Кріс. І саме це я намагаюся тобі донести.

Хмикаю і висловлюю думки вголос:

— От уже цікаво, чим вона йому не вгодила?

— Мені не цікаво, — відмахується Каріна. — Мене цілком влаштовує, що шеф нарешті став нормальною людиною, а не вічно злий та невдоволений.

Посміхаюся. Звісно, це приємно.

— Все, мала, годі розлежуватися. Підривайся та дуй наводити красу, бо ми з дівчатами підемо по черзі.

Важко зітхаю. Мені після моїх нічних пошуків принца на білому коні ще так хочеться спати.

— Не стогни! — наказує Каріна. — Підіймайся. Олег, до речі, теж буде. Здається, у нього тепер є шанс завоювати твоє серце, — нагадує вона.

Страх від цієї звістки сковує тіло. Тільки не це! Стогну в душі.

— Каріно, без образ, але в Олега ніколи не було шансу. Я не маю до нього жодних почуттів.

— Гаразд, як знаєш, — видихає подруга. — Але я б радила придивитися до мужчинчика. Наче нормальний тип. А раптом це доля? — не відстає вона.

Ні, доля точно такою бути не може. Обурююся про себе, а вголос заявляю:

— Мені достатньо, що моєю долею вже був Мишко. Все, нікому більше не вірю...

— Ага... ага, — з недовірою кидає Каріна. — Розкажи мені, і я тобі повірю... А на сайті знайомств ти навіщо зареєструвалася?

— Аби розважитися, — відмахуюся. — Чи, може, прикажеш побиватися за тим зрадником?

— Та ні, Кріс, — видихає співрозмовниця. — Жартую я. Не ображайся. Ти краще вставай та чепурися.

— Угу, — лише кидаю.

— Ну все, давай, до зустрічі!

— До зустрічі! — видихаю і, поклавши слухавку, зажмурюю очі.

Не хочеться вставати, і взагалі нічого не хочеться. Так би і спала цілий день.