Глава 7

КРИСТИНА

Фотосесія, яка мала тривати годину, затягнулася аж на дві. Я переміряла купу образів та втомилася позувати на об’єктив. Але мої тортури були того варті.

Нарешті, переодягнувшись у свій одяг, прошу фотографа скинути мені на пошту хоча б три фото. Нашвидкуруч обираю три фотографії, на яких найбільше собі подобаюся, та, оплативши через застосунок послуги фотографа, покидаю фотостудію.

По дорозі додому заїхала у магазин, купила продуктів і, вже сівши в авто, замовила собі готову вечерю. Не маю бажання готувати сьогодні. Поклавши слухавку, ловлю себе на тому, що не все так погано. Все-таки в тому, що Мишко пішов, є свій плюс. Я сьогодні провела день у своє задоволення і не парилася на кухні. Отримала море позитиву та підняла свою самооцінку. Побачила себе в іншому світлі. І це мені починає подобатися.

Приїхавши додому, переодягнулася у зручну тепленьку піжаму, бо на вулиці стало холодніше, а я шалено люблю тепло. Тільки увійшла у вітальню, як дзвонить дверний дзвінок.

Іду до дверей — це ж, мабуть, вечеря. А я вже така голодна, що аж слиною давлюся.

Прочиняю двері й застигаю від подиву: на порозі стоїть Мишко.

— Привіт! — якось несміло вітається він. — Я цей... коротше... Ти сьогодні щось готувала на вечерю?

Стискаю губи бантиком, аби не розсміятися істеричним сміхом. При тому, що серце ледь не вискакує з грудей від хвилювання, образи та легкої ненависті, яка вже зародилася в душі.

— Послухай, дорогенький, ти на приколі? — роздратовано питаю. — А Кароліна що, готувати не вміє?

— Ну, розумієш, я твою кухню люблю... — мнеться Мишко.

Мій шок у шоку. Кілька секунд опановую себе, аби не кричати, а то всі сусіди збіжаться.

— Знаєш що?.. Пізно вже... Я вже тиждень як не готую. Я спроможна замовити собі їжу в ресторані. Я тобі не кухарка, — нервово ковтаю й, аби допекти колишньому, випалюю: — Спасибі, що пішов. Я нарешті почала жити, як всі білі люди, і для нікого не потрібно бути прислугою. Як шкода, що я раніше не знала, що так можна.

Доки мій колишній лупає очима, зачиняю перед ним двері й, притулившись до них, видихаю. Звісно, я дещо прикрасила дійсність, але вже дуже мені хотілося допекти Мишкові. Я ніколи не пробачу йому зради. Пішов — тож дороги назад немає.

З тягарем на серці повертаюся у вітальню. Ну от навіщо він приходив? Хмикаю: головне — не до мене прийшов, а поїсти. Ага, а дусту тобі кубиками... Хай твоя кохана тобі готує. А не тут — то було. Обломчик вийшов. Не вміє Кароліна готувати. Зате он яка цяця. А так тобі й треба, зрадник поганий.

Здригаюся від чергового дзвінка у двері. Розвертаюся і вже сердита йду до дверей. Різко прочиняю їх, але переді мною стоїть кур’єр з моїм замовленням. Чоловік в уніформі вітається й простягає мені пакунки.

— Ось, візьміть ваше замовлення.

Забираючи пакунки, бачу, як мій колишній чекає ліфт. От і добре. Тепер переконався, що я не обманюю, тож може більше не приходити.

Ставлю підпис, оплачую замовлення та зачиняю двері. Апетит пропав. Відношу пакунки на кухню й, не вмикаючи світла, йду до вікна. Хочу побачити, коли той зрадник піде. Мишко дуже довго не виходив з під’їзду. Кур’єр уже давно поїхав, а він іще не вийшов. Я точно не могла його пропустити.

Раптом під’їхало таксі, і Мишко нарешті вийшов з під’їзду, сідаючи в машину.

Ну і котися до своєї Кароліни, а до мене дорогу забудь.

Обурюючись у душі, іду від вікна. На столі пахне замовлена їжа, але Мишко розбурхав мої емоції. І тепер йому на зло я точно створю справжній акаунт на сайті знайомств. А вечеря зачекає.