Глава 4

КРИСТИНА

Вбігаю в операторну і, зупинившись у дверях, на емоціях пищу.

— Дівчата, я у відпустку!

— В смислі?! — поправляє окуляри Сергій. — За які такі заслуги? Ти що, Бойка спокусила?

— Зовсім ні, — фиркаю й обурююся. — Завжди ти, Сергію, мусиш усе зіпсувати своїми дурними припущеннями, — вирішую дещо нагадати колезі. — Як ти там казав: я і спокуса — несумісні речі. Тож мою відпустку заслужив мій гострий язик.

— Тобто? — великими очима дивиться на мене Каріна.

Переповідаю пошепки нашу розмову з шефом, так, аби ніхто не чув, і кажу про Ірину. Дівчата тішаться. Сергій же хмуриться і працює. Я видихаю та зізнаюся, що справді гадала — Бойко мене звільнить.

Погомонівши, дівчата беруться до роботи, і я теж завершую свою роботу. Переношу додаток сайту знайомств на планшет та видаляю все зайве з робочого комп’ютера. На ньому ж на час моєї відпустки працюватиме хтось інший, тож не хочу, аби абихто рився в моєму особистому.

Попрощавшись із дівчатами, покидаю кол-центр. Саме сіла в машину, як бринькнув планшет. Цікавість мучить, тому одразу заглядаю у нього. Це сповіщення додатку «Linder».

Кладу планшет на кермо. І спантеличена: тут незліченна кількість повідомлень та купа лайків на аві. Прикипаю до повідомлень.

«Тарас: — Привіт, кралечко! Познайомимося ближче?».

«Олег: — Вітаю! Як на рахунок зустрічі?».

«Сава: — Привіт!».

«Ігор: — О ти яка? Кажи, де ти, зараз під’їду».

І ще тридцять повідомлень у такому дусі. Вирішую проігнорувати всі. Схоже, я перестаралася з фото. Потрібно було скромнішу себе зробити. Хоча всі чоловіки, як один, ведуться на красиву картинку, яка, на щастя, зі мною нічого спільного не має.

Відкладаю планшет і, завівши двигун, рушаю з місця. Додому їхати не хочеться. На дворі перші дні осені, тож їду в парк, до Мосту закоханих. Це моє найулюбленіше місце у місті. Люблю тут гуляти і просто побути наодинці. Нарешті в мене з’явився час на прогулянки.

Дорогою сповіщення на планшеті пищать одне за одним. Хмикаю і ловлю себе на думці: ото я шухеру наробила. Хоча чудово розумію, чого всім отим залицяльникам треба, як і розумію те, що вони пишуть кожній дівчині, де красива картинка. Схоже, душа вже нікого не хвилює.

Припаркувавшись на стоянці, іду до свого улюбленого кафе. Замовляю лате та гарбузовий штрудель і присідаю на терасі. Одразу залипаю у планшеті, знову на вхідних повідомленнях.

«Борис: — Привіт, красива! Вашій мамі зять не треба?».

«Іван: — Де ж ти ховалася, сонечко? Відкрий приват — поспілкуємося».

Ага, вже біжу відкривати приват», — коментую в душі й листаю повідомлення далі.

«Віктор: — Привіт! Сподіваюся, це справжнє фото?!».

Зиркаю на фото чоловіка на аві, а там не те, що фото точно згенероване ШІ, той ще й запити такі, що в мене мороз по шкірі. Ото в людей уподобання, і не соромно таке отак відкрито писати. Гортаю наступні повідомлення.

«Вовк: — Як на рахунок зустрітися?».

«Алік: — О 16:30 чекаю у кафе «Соната».

Погляд автоматично стрибає на годину. 15:45. Що ж, я встигаю. Поспіхом допиваю своє лате. І перебуваю на таких емоціях, що навіть улюблений гарбузовий штрудель не лізе. Мене куди більше хвилює майбутня зустріч з Аліком. Відкриваю профіль того Аліка.

Фото наче справжнє. Запити нормальні. Шукає дівчину для стосунків, можливо дружби. Посміхаюся: я ж нічого не втрачаю. Тож точно треба йти на побачення.

Вирішую приїхати завчасно та подивитися, хто ж прийде на зустріч. Тому, допивши лате, на емоціях покидаю улюблений заклад. Кафе «Соната» зовсім поруч. Залишивши авто, прогулююся пішки. Заодно вгамую своє хвилювання, адже досвіду у мене у таких амурних справах немає.