Глава 3

КРИСТИНА

Йду за своїм шефом і навіть уявити боюся, як відбудеться наша розмова. Я за чотири роки роботи у кабінеті шефа не була жодного разу. Схоже, все колись буває вперше.

Шеф пропускає мене до свого зі смаком обставленого кабінету, виконаного у чорних тонах.

Тут пахне різким чоловічим парфумом. Не можу розібрати компонентів цього запаху, але це точно стійкий букет ароматів м’яти, цитрусу, кмину та чебрецю, і ще присутній ледь вловний аромат, який я розгадати не можу.

Шеф зачиняє за мною двері і наказує:

— Кристино Вікторівно, присідайте.

На мить зажмурюю очі. Я волію постояти. Вислухати нотації та піти.

Доки чоловік обходить мене і впевнено сідає у своє крісло, відкинувшись на його спинку, я стою. Він кладе мій телефон на стіл і пильно зиркає на мене.

— Я слухаю вас, Кристино Вікторівно. Розповідайте...

Я опускаю очі і нервово смикаю донизу рукави своєї чорної довгої сукні.

— Пробачте! Я дуже завинила, я так більше не буду... — випалюю, мов у дитячому садочку.

— Кристино, ви зараз серйозно? — гримить шеф.

Підіймаю на нього спантеличений погляд і, кліпнувши, кидаю:

— Цілком. Я ж від щирого серця.

— Це навіть звучить смішно... — гиркає він. — Ви працюєте у серйозній компанії, а поводитеся наче у школі.

Великими очима дивлюся на чоловіка і не зовсім розумію, чого він від мене хоче.

— А що я маю казати? — зірвано питаю. — Може, що я не каюся і буду продовжувати?

— Кристино Вікторівно! — підвищеним тоном кличе мене шеф. — Вам не здається, що ви забагато на себе берете? Може, вже досить!

Я нервово ковтаю та знизую плечима. Мені лячно, але нерви здають, і я не можу змовчати.

— Нікіто Сергійовичу, ви мене сюди покликали, щоб накричати — кричіть. Я винна, — тому все вислухаю. Чи, може, хочете виписати мені штраф — виписуйте, хай буде. Чи, може, маєте бажання мене звільнити — звільняйте, — шморгаю носом та додаю. — Ви хоча б поясніть, чого хочете від мене...

У кабінеті повисає важка пауза, яка затягується і дратує мене. Відчуваю, як тіло охоплює тремор, і я додаю:

— Так, я на роботі змушена сидіти у додатках, сплачувати комунальні послуги та все інше, бо після чотирнадцяти робочих годин я вже не можу нічого зробити. Зрештою, все закрите, і я мов вичавлений лимон. Та й не тільки я...

— Ви хочете сказати, що вам заважко? — примружившись, невдоволено цікавиться шеф.

— Я нічого не хочу сказати. Відпрацюйте з нами зміну — тоді мені розкажете, — фиркаю, при тому, що знаю: зараз точно писатиму заяву на звільнення. — Ви Ірину звільнили за лікарняне і за те, що сказала вам правду. А в неї, між іншим, дві пари двійнят. Вона ж через цю роботу дітей не бачила, — зволожую вуста та, піднявши підборіддя, зухвало додаю: — І так, я сьогодні сиділа на сайті знайомств і сидітиму надалі. Вся моя робота виконана, і за мене її не робить ніхто.

Бойко хмикає і, звузивши зіниці, пройшовшись по мені поглядом, хрипким тоном питає:

— Виговорилася?

— Виговорилася! За всіх! — фиркаю. — Ми не роботи, а живі люди, які мають ще особисте життя окрім роботи. Але кого це і коли хвилювало?

— Зрозуміло! — шипить шеф, а тоді, знову з осудом змірявши мене, питає: — Не соромно на сайті знайомств сидіти? Ви ж у стосунках?!

— У вас застаріла інформація, Нікіто Сергійовичу, — відмахуюся, опустивши очі, і стараюся не дивитися на чоловіка.

— Але ж ще тиждень тому за вами приїжджав ваш молодий чоловік?! — здивовано нагадує він.

Знову ковтаю ком болю, страху та образи.

— Було таке. Але вже скоро тиждень, як той молодий чоловік возить іншу, — стискаю вилиці, аби стримати сльози.

— Зрозуміло!

Шеф важко зітхає, тягнеться до столу, бере аркуш і, поклавши його на стіл, кидає:

— Що ж, пишіть заяву.

Стискаю вуста, не хочу розревітися просто тут. Набираю повні легені повітря, аби вирівняти дихання, та на ватяних ногах іду до шефа. Беру аркуш, а він подає мені зразок.

От і чудово, не те що одна, то тепер ще й без роботи. Бо ж розумію, що зараз писатиму заяву на звільнення. Забираю зразок і таки сідаю за стіл. Волога виступає на очах, але я пишу. Переписавши верхній правий стовпчик, пишу посередині «Заява» і пробігаюся очима по рядках: «Прошу надати мені оплачувану відпустку...»

Змахую вологу і підіймаю очі на Бойко.

— Нікіто Сергійовичу, ви дали мені неправильний зразок...

Чоловік хмикає і заперечує мої слова:

— Ні, Кристино Вікторівно, у вас правильний зразок.

— Але ж тут заява на відпустку... — розгублено кажу.

— Все вірно.

— Але ж... — тамую емоції.

— Кристино Вікторівно, вам потрібно відпочити. Тож пишіть заяву на відпочинок на десять днів, — без тіні жарту наказує чоловік.

Закушую до болю нижню губу. Я ж уже готувалася до звільнення, а тут... Сльози виступають на очах. Кидаю ручку, бо емоції захопили з головою, закриваю обличчя руками і схлипую. Я реально готувалася до звільнення.

— Кристино Вікторівно, припиніть! — наказує Бойко. — Пишіть заяву, і вже сьогодні можете бути вільні.

Витираю сльози, намагаючись заспокоїтися.

— Дякую! — зірвано шепочу, зиркнувши на шефа. — Але хто мене замінить?

— Ірина, — спокійно повідомляє чоловік та додає: — Я вже сьогодні їздив до неї. Вона завтра виходить на роботу. А і ще — завтра збори. Присутність обов’язкова, тож попрошу вас прийти. Точну годину вам повідомлять колеги.

Шморгаю носом і, взявши ручку, тихо кидаю:

— Я буду.

— Все, не плачте! Пишіть заяву та йдіть відпочивати.

У мені клекочуть емоції. Не можу дати їм раду.

Ледь дописала заяву і, піднявшись, кладу її на стіл перед шефом. Стою, ніяковіючи, схрестивши пальці рук, і, нервуючи, видавлюю:

— Нікіто Сергійовичу, пробачте мені мою різкість...

— Проїхали, — відмахується він і наказує: — Забирайте телефон та відпочивайте. Бо через десять днів хочу бачити вас на роботі бадьорою та усміхненою...